Батько Вепр - Террі Пратчетт
— Наша... наша мама... наша мама казала...
Сірі плями промайнули підлогою й утворили згусток тіней, який темнішав і більшав із дивовижною швидкістю. Він здійнявся над трьома чоловіками й набув форми.
«То ви погано поводилися, маленькі чортенята?»
Над усіма трьома нависла велетенська жінка. В одній м’ясистій руці вона тримала в’язку березового гіляччя, грубого, наче чоловіча рука.
Створіння заревіло.
Середній Дейв поглянув на величезне обличчя Ма Білоліл. Кожна пора була неначе яма. А кожен коричневий зуб нагадував надгробок.
«Ти дозволив йому потрапити в халепу, Дейві? Проявив неуважність?»
— Ні, мамо... мамо, ні... — позадкував він.
«А ти, Банджо, знову ображав дівчаток? Давно тебе не лупцювали...»
Банджо безсило опустився на коліна, його обличчям котилися сльози каяття.
— Пробач, мамо, ну пробач, мамо, ні-і-і-і-і, мамо, пробач, прошу...
Тоді постать знову повернулася до Середнього Дейва.
Із його руки випав меч. А обличчя, схоже, почало танути.
Середній Дейв заплакав.
— Ні, мамо, ні, мамо, ні, мамо, мамо, ні-і-і-і-і...
Він булькнув і впав, хапаючись за груди. А тоді зник.
Часначай розсміявся.
Сюзен торкнулася його плеча, а коли він озирнувся, зі всіх сил зацідила йому по обличчю.
Принаймні в цьому полягав її план. Його рука була швидшою і встигла перехопити її зап’ястя. Відчуття — неначе від удару по бруску заліза.
— О, ні, — сказав він. — Я так не думаю.
Кутиком ока Сюзен побачила, як Банджо повзе до того місця, де щойно був його брат. Ма Білоліл теж зникла.
— Це місце проникає в голову, еге ж? — запитав Часначай. — Воно намацує шляхи, якими зможе з тобою впоратися. Ну а я завжди ладнав зі своєю внутрішньою дитиною.
Простягнувши іншу руку, він схопив її за волосся і потягнув донизу. Сюзен закричала.
— Так набагато веселіше, — прошепотів він.
Сюзен відчула, що його рука послабилася. Пролунав вологий стук, наче на плити впав шмат м’яса, і повз неї на спині пролетів Часначай.
— Не можна тягнути дівчат за волосся, — пробурмотів Банджо. — Це погано.
Часначай підстрибнув, наче акробат, і зупинився біля перил.
Тоді він витягнув меч.
В яскравому світлі вежі лезо здавалося невидимим.
— То всі чутки — правдиві, — сказав він. — Лезо настільки тонке, що його не видно. Ми з тобою так повеселимося! — він помахав мечем перед її обличчям. — Такий яскравий.
— Ти не наважишся його використати. Мій дідусь прийде по тебе, — сказала Сюзен, поволі наближаючись.
Вона побачила, як одне око сіпнулося.
— Він приходить по кожного, але я буду до цього готовий, — сказав Часначай.
— Він дуже цілеспрямований, — сказала Сюзен, підійшовши ще ближче.
— О, людина якраз на мій смак.
— Можливо, пане Часначаю.
Він махнув мечем. У неї не було часу, щоб принаймні пригнутися.
— Він тут не діє, — пояснила вона, коли він здивовано витріщився на неї. — Це лезо тут не існує. Адже тут немає Смерті!
Сюзен заліпила йому ляпаса.
— Привіт! — життєрадісно мовила вона. — Я — твоя внутрішня нянька!
Те, що сталося потім, не можна назвати ударом. Вона просто простягнула руку, схопила його за підборіддя і перекинула через перила.
Він зробив сальто. Сюзен так і не зрозуміла, як йому це вдалося. Часначай якось спромігся знайти точку опори просто в повітрі.
Схопивши її своєю вільною рукою, він підняв Сюзен, і вона полетіла через перила. Дівчина ледве ухопилася за них іншою рукою — хоча пізніше задумувалася над тим, чи перила не впіймали її першими.
Часначай похитувався на її руці, дивлячись догори із задумливим виразом.
Вона побачила, що він стиснув руків’я меча в зубах і потягнувся до пояса...
Питання, чи він достатньо божевільний, щоб спробувати вбити людину, яка його тримає, зникло так само швидко, як і виникло... Вона дриґнула ногою й вдарила його по вуху.
Її рукав почав рватися. Часначай спробував схопитися ще раз. Дівчина знову копнула ногою, і сукня розірвалася. Якусь мить він висів у повітрі, ні за що не тримаючись, а потім, усе ще із виразом людини, що намагається вирішити складну проблему, полетів униз, обертаючись, стаючи все меншим і меншим...
Часначай упав на купу зубів, а ті розліталися по мармуровій підлозі. Якусь мить він іще здригався...
А тоді зник.
Рука, схожа на гроно бананів, перетягнула Сюзен назад через перила.
— Якшо бити дівчат, можна потрапити в халепу, — сказав Банджо. — Не можна ображати дівчаток.
Позаду них щось клацнуло.
Двері широко розчинилися. Підлогою розстелився холодний білий туман.
— Наша мама... — мовив Банджо, намагаючись осмислити ситуацію. — Тут була наша мама...
— Так, — відказала Сюзен.
— Але це не була наша мама, бо нашу маму поховали...
— Так.
— Ми дивилися, як засипали могилу й таке інше.
— Так, — сказала Сюзен і подумала: «Ви мусили в цьому пересвідчитися».
— А куди пішов наш Дейві?
— Гм... в інше місце, Банджо.
— У краще? — нерішуче запитав величезний чоловік.
Сюзен з полегшенням вхопилася за можливість сказати правду або принаймні не цілковиту брехню.
— Можливо, — відповіла вона.
— Краще, ніж тут?
— Цього ніколи не передбачиш. Дехто каже, що плюсів значно більше.
Банджо звернув на неї рожеві поросячі очі. Якусь мить тридцятип’ятирічний чоловік дивився на неї крізь рожеві окуляри п’ятирічки.
— Це добре, — сказав він. — Він зможе знову побачитися з нашою мамою.
Схоже, надмір розмов його ослабив. Банджо обм’як.
— Я хочу додому, — заскиглив він.
Сюзен подивилася на його велике обличчя, вкрите плямами, безнадійно знизала плечима, витягнула з кишені носовичок і піднесла його до рота Банджо.
— Плюнь, — наказала вона. Він підкорився.
Вона протерла хустинкою найбрудніші місця, а тоді засунула її в руку Банджо.
— Як слід висякайся, — запропонувала вона й застережливо відійшла вбік, поки не стихло ехо від вибуху.
— Можеш залишити хустинку собі, — щиросердно додала вона. — І заправ сорочку.
— Так, панно.
— Тепер спускайся вниз і вимети всі зуби з кола. Ти можеш це зробити?
Банджо кивнув.
— Що ти можеш зробити? — перепитала Сюзен.
Банджо зосередився.
— Вимести з кола всі зуби, панно.
— Добре. Давай, біжи.
Сюзен спостерігала, як він повільно рушив
