Не озирайся і мовчи - Максим Іванович Кідрук

За кілька секунд кабіна зупинилася, і двері роз’їхалися. На десятому поверсі нікого не було. Хлопець, не вагаючись, натиснув п’ятірку й намірився розвернутися спиною до дверей, коли в кишені зателенькав телефон. Марк здригнувся. Смикнувся до виходу, проте не встиг: дверні стулки зійшлися, кабіна рушила вниз. Що робити? Він іще може перервати перехід? Цифри на табло понад панеллю з кнопками швидко змінювалися: 9… 8… Телефон продовжував видзвонювати та вібрувати. Зупинити ліфт?.. 7… Хлопець сконфужено опустив погляд на пакунок у своїх руках.

Коли на табло висвітилася зелена шістка, Марк збагнув, що нічого вдіяти не зможе. Не встигне. Наче солдат на плаці хлопчак швидко крутнувся на п’ятках і застиг спиною до входу в кабіну.

Деренчання смартфона обірвалося водночас зі звуком розчахнутих дверей. Кабіну наповнив смердючий холод. Марк скулився та вп’явся очима у присипаного стружкою джунгарика з таким виглядом, начебто боявся, що той перетвориться на павука чи скорпіона. Хом’як не ворушився. Наступної миті кабіна ледь гойднулася — істота зайшла, — і від дверей долинув шепіт. Маркове серце зірвалося на галоп. Хлопець коротким ковтком утягнув у груди повітря та відчув, як шкіру на руках вкрили мурашки. Не відводячи очей від банки з хом’яком, Марк уважно дослухався до нерозбірливого шемрання, що невидимими пазурами шкрябало вуха. Істота справді забубоніла швидше чи це йому здається?

Ліфтові двері зачинилися, немов гільйотиною, відрізавши звуки реального світу. Шепіт став більш проникливим, заполонив собою всю кабіну й лунав ніби звідусіль. Нестерпно тхнуло протухлим. Марк не рухався, подумки рахував удари серця та відчував, як поволі прояснюються, позбавляючись адреналінового туману, думки: все гаразд, усе під контролем, усе буде, як завжди. Щойно хлопець опанував себе достатньо, щоб угамувати лихоманкову дрож у ногах, неспокійно заворушився в банці хом’як. Не розплющуючи очей, джунгарик глибше ховався у стружку. Марк похолов. Істота також почула шарудіння, бо раптово до шепотіння за спиною хлопця додалася несамовита суміш потріскування й клацання. Звук став щільним, майже сприйнятним на дотик. Нерозбірливий шепіт переріс у розлючене сичання. Марку ввижалося, начебто за його спиною гримлять хвостовими тріскачками щонайменше дюжина гримучих змій.

Хлопець затремтів. На скронях виступили краплі холодного поту. Потвора наблизилася впритул, вона ще не торкалася, проте Марк відчував, як від просякнутого смородом дихання ворушиться волосся на його потилиці. Майнула думка, що варто лише на сантиметр скосити погляд, і він побачить її обличчя над своїм плечем. «Вона зазирає? Вона зазирає чи що?..» До горла підкочувалась нудота. Хлопець практично не дихав і відчайдушно намагався вигадати, як учинити, коли сичання стишилося. Потріскування не зникло, але мовбито віддалилося, після чого його епіцентр почав зміщуватися ліворуч. Марк зрозумів, що істота пропускає його. Ледь не розпластуючись по стіні кабіни, він поволі розвернувся через праве плече й став обличчям до дверей. Натиснув одиницю — ліфт смикнувся та посунув нагору.

Менше ніж за хвилину, все ще втримуючи мокрими від поту долонями пакет біля грудей, Марк штовхнув ногою масивні двері й вийшов на ґанок дерев’яного будинку в світі по той бік ліфта. Зелені очі хлопця спалахнули, наче їх ізсередини підсвітили прожекторами. Марк ковзнув поглядом по пляжу, пробігся очима по контуру дубової крони й валунів у затінку від неї, повернув обличчя до кряжу на сході. Коли перестали труситися руки, він ступив на траву й сів на ґанку. Пакет поставив між ногами. Передусім дістав банку із джунгариком, постукав пальцем по склу й переконався, що гризун пережив перехід. Хом’як прокинувся, але виповзати з-під стружки не квапився. Марк поклав банку набік. Джунгарик наблизився до її краю і, нашорошивши вуха, застиг. Раз чи два вистромляв назовні голову, проте зіскакувати на потрісканий бетон не наважувався. Марк витягнув із пакета коробку «Роккі», відкрив її і насипав перед банкою трохи корму. Хом’як пожвавився, радісно покрутив рожевим носом, зістрибнув на ґанок й узявся похапцем запихати їжу за щоки. Зібравши все до зернинки, сів на задні лапи й почав умиватися.

Хлопець спостерігав за джунгариком. Коли той, остаточно освоївшись, спробував накивати п’ятами, схопив його та посадив назад до банки. Потому перевів погляд на море. Невисокі бірюзові хвилі розмірено наповзали на піщаний берег. Теплий вітер ледь колихав траву на схилі пагорба й доносив від води запах гарячого піску та йоду. Марк, не морщачись, поворушив шкірою на лобі — навіть рана більше не боліла, — після чого підвівся, вдихнув на повні груди й усміхнувся. Вперше за минулий тиждень.

51

Арсен не надто здивувався та тим паче не став бити на сполох, коли під час третього дзвінка онукові трафаретний голос операторки повідомив, що абонент перебуває поза зоною досяжності. Дід вирішив, що онук не хоче розмовляти й просто вимкнув телефон.

О четвертій пополудні зі школи повернулася Яна. Відразу по шостій додому приїхав Віктор. Обоє по черзі запитували, де Марк, на що Арсен, надаючи обличчю якомога більш розслабленого вигляду, відповідав, що хлопчак вибрався прогулятися. Ні Яна, ні Віктор не знали, коли саме Марк пішов із дому, надворі ще було світло, а тому не хвилювалися.

Арсен почав непокоїтися, коли коротка стрілка на настінному годинникові у вітальні проминула сімку. Дід учетверте зателефонував онукові — натиснув «Відбій», щойно почув операторку, — після чого тихенько взув свої мокасини й вийшов на коридор. Він піднявся поверхом вище, підійшов до дверей однокімнатної квартири й натиснув на кнопку дзвінка.

За кілька секунд двері відчинилися та перед Арсеном постала висока жінка з тендітною шиєю, вузькими стегнами й великими карими очима. Попри довгі роки нещасливого подружнього життя, впродовж яких блиск у її очах поволі вигасав, а обличчя немовби деградувало, Ірма Марчук досі була гарною.

— Доброго вечора, — привітався Арсен. — Пробачте, що турбую. Ви — мама Соні?

— Добрий вечір. — Вона несамохіть випросталася, і чоловік помітив, як напружилися її вилиці. З єдиної житлової кімнати долинало бубоніння телевізора. — Чого вам треба?

— Я Арсен Грозан, ваш сусід із восьмого. Мій онук, Марк, навчається в одній школі із вашою Сонею. Вони однолітки. — Чоловік помовчав і додав: — Він із 8-А.

— О, так, тепер розумію. — Сонина мама зобразила посмішку, одначе вираз притлумленої настороженості не сходив з її лиця. — Що-небудь трапилося?

Арсен подумав, що навряд чи Ірмі Марчук відомо, що сталося з Марком минулого понеділка.

— Нічого. Просто Марка десь немає. Здається, вони із Сонею трохи спілкуються, то я зайшов запитати, чи ваша дочка