Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський

Ґеральт приспішив кроки.

На розвезеній від дощу дорозі стояв віз. Поряд із його колесами лежали нові трупи.

Один із бандитів шурував на возі, вивалюючи на дорогу речі та реманент. Другий притримував випряжених коней, третій здирав із вбитого пілігрима шубу з чорнобурки. Четвертий пиляв смичком по знайденій серед трофеїв скрипці, ні за яке золото світу не в силах видобути з інструменту хоча б одну чисту ноту.

Какофонія придалася — заглушила кроки Ґеральта.

Музика урвалася раптово, струни скрипки несамовито застогнали, розбійник гепнув на листя, забризкавши його кров’ю. Той, що тримав коней, не встиг навіть крикнути, сігіль перетяв йому трахею. Третій розбійник не зумів зіскочити з воза, впав, гарчачи, із розсіченою артерією на стегні. Останній встиг навіть видобути меч із піхов. Але підняти його вже не встиг.

Ґеральт струсив великим пальцем кров з леза.

— Так, синки, — сказав у напрямку лісу й запаху диму. — То була дурнувата ідея. Не треба було слухати Солов’я і Шірру. Треба було сидіти вдома.

* * *

Скоро він надибав наступні вози й наступних убитих. Серед чималого числа порубаних і проколених пілігримів лежали також друїди в забруднених білих шатах. Дим від недалекої вже пожежі стелився землею.

Цього разу вбивці були обережніші. Вдалося йому заскочити зненацька лише одного, який займався стягуванням дешевих колечок та браслетів із закривавлених рук убитої жінки. Ґеральт, не думаючи, тяв бандита, бандит загарчав, і тоді інші — розбійники, перемішані з нільфгардцями, — із вереском кинулися на нього.

Він відскочив у ліс, під найближче дерево, аби стовбур захищав йому спину. Але раніше, ніж розбійники добігли, застукотіли копита й із кущів і туману вилетів величезний кінь, вкритий капарізоном із жовто-червоною скошеною шахівницею. Кінь ніс вершника у повному обладунку, білосніжному плащі та шоломі із дірчастим забралом, витягненим, наче дзьоб. Раніше ніж бандити встигли оговтатися, рицар уже сидів у них на карку й рубав мечем направо-наліво, тільки кров бризкала фонтаном. Чудова то була картина.

Утім, Ґеральт не мав часу приглядатися, сам маючи перед собою двох — розбійника у вишневому кубраку й чорного нільфгардця. Розбійника, який відкрився у випаді, він тяв через пику, нільфгардець, побачивши літаючі зуби, взяв ноги у руки й зник у тумані.

Ґеральта мало не збив кінь у капарізоні із шахівницею. Той біг без вершника.

Не зволікаючи, відьмак кинувся крізь зарості до місця, з якого долинали крики, лайки і лязкіт.

Рицаря у білому плащі троє розбійників стягнули з сідла і тепер намагалися прикінчити. Один, ставши із широко розставленими ногами, гамселив сокирою, другий рубав мечем, третій, рудий і малий, підскакував обік, наче заєць, шукаючи оказії й незакритого місця, куди він зумів би тицьнути рогатиною. Повалений рицар кричав щось незрозуміло зсередини шолому й відбивав удари утримуваним обіруч щитом. Після кожного удару сокирою щит опинявся дедалі нижче, вже майже впираючись у його нагрудник. Було зрозуміло — ще один-два такі удари, й рицарські кишки полізуть з усіх щілин панцира.

Ґеральт трьома стрибками опинився посеред клубка тіл, тяв у потилицю рудого, що підскакував із рогатиною, широко хльоснув через живіт того із сокирою. Рицар, не зважаючи на обладунок, на диво швидкий, гепнув третього розбійника краєм щита у коліна, поваленого тричі садонув у обличчя — аж кров бризнула на умбон. Підвівся на коліна, мацаючи серед папороті у пошуках меча й при тому гудучи, наче величезний бляшаний трутень. Раптом він побачив Ґеральта і знерухомів.

— У чиїх же я руках? — запитав з глибин шолому.

— У нічиїх. Ті, які тут лежать, також і мої вороги.

— Ага… — Рицар намагався підняти забрало шолому, але залізо було погнуте й механізм заблокувався. — Честю клянуся! Стократно дякую вам за допомогу.

— Вам. Адже це ви прийшли на допомогу мені.

— Справді? Коли?

Він нічого не бачив, подумав Ґеральт. Він навіть мене не помітив крізь дірки у тому залізному баняку.

— Як ваше ім’я? — запитав рицар.

— Ґеральт. Із Рівії.

— Герб?

— Не час, пане рицарю, на геральдику.

— Честю клянуся, ви праві, мужній кавалере Ґеральте. — Рицар знайшов свого меча, встав. Його пощерблений щит — подібно до капарізону коня — оздоблювала укісна золото-червона шахівниця, на полях якої виднілися поперемінно літери А і Г.

— То не мій родовий герб, — загудів він, пояснюючи. — То ініціали моєї сюзеренки, пані княжни Анни Генрієтти. Я звуся Рицарем Шахівниці. Я мандрівний рицар. Імені мого й гербу оприлюднювати мені не можна. Я приніс рицарську клятву. Честю клянуся, ще раз дякую тобі за допомогу, кавалере.

— Із усією приємністю з мого боку.

Один із повалених бандитів застогнав і зашарудів у листі. Рицар Шахівниці підскочив і могутнім уколом прибив його до землі. Розбійник затріпотів руками й ногами, наче приколотий шпилькою павук.

— Поспішаймо, — сказав рицар. — Гультяйство ще досі тут лютує. Честю клянуся, ще не час відпочивати!

— Правда, — визнав Ґеральт. — Банда грасує по лісі, вбиває пілігримів і друїдів. Мої друзі у біді…

— Вибачаюся, я на мить.

Другий розбійник подав ознаки життя. Також був розмашисто прибитий, а задертими ногами при тому вивернув так, що аж чоботи з нього позлітали.

— Честю клянуся! — Рицар Шахівниці витер меч об мох. — Ото важко тим гультіпакам розставатися з життям! Нехай не дивує тебе, кавалере, що я добиваю поранених. Честю клянуся, раніше я цим не займався. Але ці горлорізи повертаються до життя настільки швидко, що порядна людина могла б тільки позаздрити. З часу, як з одним шельмою довелося мені мати справу тричі раз у раз, почав я їх прикінчувати ретельніше. Так, щоб уже напевно.

— Розумію.

— О, я, бачте, є мандрівним. Але ж, честю клянуся, не мандрьохнутим! О, то мій кінь. Іди-но сюди, Буцефале!

* * *

Ліс став просторішим і світлішим, у ньому почали домінувати великі дуби з лапатими, але рідкими кронами. Дим і сморід пожежі відчувалися вже зовсім близько. А за хвилину вони й побачили.

Палали криті очеретом хати, усе невелике сільце. Палали накриття фургонів. Між возами лежали трупи — багато з них у помітних здаля білих друїдських шатах.

Бандити й нільфгардці, додаючи собі відваги гариканням і ховаючись за возами, що вони їх пхали уперед, атакували великий дім, який стояв на палях, спертий на стовбур гігантського дуба. Дім було