Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський
Раптом він замовк. Бичача Голова нахилився у сідлі, очі його блиснули.
— Віконте Юліане?
— Бароне де Пейрак-Пейран?
З-за дубів з’явилися ще двоє рицарів. Один, у гарнятковому шоломі, оздобленому дуже вдалим зображенням білого лебедя з розкритими крилами, вів на аркані двох бранців. Другий рицар, мандрівний, але практичний, готував петлі й видивлявся добру гілку.
— Не Соловей, — Ангулема зауважила погляд відьмака, — і не Шірру. Шкода.
— Шкода, — визнав Ґеральт. — Але спробуємо те виправити. Пане рицарю…
Але Бичача Голова — барон де Пейрак-Пейран — не звертав на нього уваги. Бачив, здавалося, тільки Любистка.
— Честю клянуся, — сказав протягло, — око мене не обманює! То ж пан віконт Юліан власною особою. Ха! Пані княжна втішиться!
— Хто то — віконт Юліан? — зацікавився відьмак.
— Я, — впівголоса промовив Любисток. — Не втручайся у те, Геральте.
— Втішиться пані Анарієтта, — повторив барон де Пейрак-Пейран. — Ха, честю клянуся! Забираємо вас усіх у замок Боклер. Тільки без відмов, віконте, жодних відмов я чути не бажаю!
— Частина розбійників утекла. — Геральт дозволив собі досить холодний тон. — Спершу я пропоную їх виловити. А тоді вже подумаємо, що робити з так цікаво розпочатим днем. Що скажете, пане бароне?
— Честю клянуся, — сказав Бичача Голова, — не буде з того діла. Погоня неможлива. Злочинці втекли за струмок, а нам за струмок і ногою ступати не можна, навіть краєчком копита. Та частина лісу Мюрквід є недоторканим санктуарієм через договори, укладені поміж друїдами й ласкаво пануючою над Туссаном її милості княгині Анни-Генрієтти…
— Туди вбивці втекли, зараза! — урвав Ґеральт, розлютившись. — Будуть у тому недоторканому санктуарії різати! А ви мені про якісь договори…
— Ми дали рицарське слово! — Барону де Пейрак-Пейрану, як виявилося, більше підійшла б на щиті голова бараняча, а не бичача. — Не можна! Договори! Ані крок на друїдські землі!
— Кому не можна — тому не можна, — пирхнула Ангулема, тягнучи за трензеля двох розбійницьких коней. — Кинь ту пусту балаканину, відьмаче. Їдьмо. У мене все ще не закриті рахунки із Солов’єм, а ти, як здогадуюся, хотів би побалакати з напівельфом.
— Я з вами, — сказала Мільва. — Зара’ тіки яку кобилу відшукаю.
— Я також, — вичавив із себе Любисток. — Я також із вами…
— Оце вже ні! — крикнув бичоголовий барон. — Честю клянуся, віконт Юліан поїде з нами до замку Боклер. Княгиня б нам не пробачила, якби ми, його спіткавши, не привели. Вас я не затримую, ви у своїх планах та помислах вільні. Як компаньйонів віконта Юліана її ласкавість пані Анріетта гідно прийняла б вас і привітала б у замку, але що ж, коли нехтуєте її гостинністю…
— Не нехтуємо, — перебив Ґеральт, грізним поглядом зупиняючи Ангулему, яка за спиною барона робила зігнутим ліктем різні паскудні й образливі жести. — Далекі ми від того, аби нехтувати. Не забаримося ми вклонитися княгині й віддати їй належну шану. Втім, спершу ми закінчимо те, що потрібно нам закінчити. Ми також дали слово, теж, можна сказати, уклали договори. Щойно їх розв’яжемо, відразу попрямуємо до замку Боклер. І прибудемо туди обов’язково.
І додав із притиском:
— Хоч би й для того тільки, аби побачити, що жодна кривда й образа не спіткали там нашого друга Любистка. Чи то, тьфу, Юліана.
— Честю клянуся! — засміявся раптом барон. — Жодна кривда чи образа віконта Юліана не спіткають, на те я готовий дати вам слово! Бо я забувся вам сказати, віконте, що князь Раймунд уже два роки як помер від апоплексії.
— Ха-ха! — крикнув Любисток, раптом розпромінившись. — Князь копита відкинув! Оце радісна й пречудова новина! Чи то, хотів я сказати, смуток і жаль, шкода й величезна втрата… Хай земля йому буде пухом… Якщо воно все так, їдьмо у Боклер, та швидше, панове рицарі! Ґеральте, Мільво, Ангулемо, до побачення у замку!
* * *
Вони перейшли струмок, погнали коней у ліс, між розлогих дубів, у папороть, що сягала стремен. Мільва легко знайшла слід від втечі шайки. Поїхали настільки швидко, наскільки зуміли, — Ґеральт побоювався друїдів. Боявся і того, що недобитки банди, відчувши себе безпечно, захочуть помститися друїдам за розгром, які отримали від рицарів Туссану.
— Ото Любистку підфартило, — сказала раптом Ангулема. — Коли нас Соловейкові обложили у тій халупі, признався він мені, чом так боявся Туссану.
— Я здогадався, — відповів відьмак. — Не знав тільки, що цілився він так високо. Пані княгиня, хо-хо!
— То було добрих кілька років тому. А князь Раймунд, той, що копита відкинув, начебто заприсягався, що вирве поетові серце, накаже спекти, й подасть невірній княгині на вечерю, і змусить, аби та з’їла. Любистку пощастило, що не потрапив він у лапи князю, поки той іще жив. Нам також пощастило…
— Це ще неясно.
— Любисток стверджує, що ота княгиня Анарієтта кохає його до нестями.
— Любисток завжди так стверджує.
— Писки стуліть! — гарикнула Мільва, натягаючи віжки й узявши лук.
Петляючи від дубу до дубу, в їхній бік гнав розбійник: без капелюха, без зброї, наосліп. Біг, падав, уставав, біг знову. І кричав. Тоненько, жахливо, перелякано.
— Що воно? — здивувалася Ангулема.
Мільва мовчки нап’яла лук. Не стріляла, чекала, поки розбійник наблизиться, а той гнав просто на них, наче їх і не бачив. Проскочив між конем відьмака й конем Ангулеми. Вони бачили його обличчя, біле, наче сир, і перекривлене жахом, бачили вибалушені очі.
— Що за дідько? — знову промовила Ангулема.
Мільва струсила здивування, розвернулася у сідлі й послала втікачеві стрілу в криж. Розбійник скрикнув і впав у папороть.
Земля задвигтіла. Так, що з найближчого дубу посипалися жолуді.
— Цікаво, — сказала Ангулема, — від чого він давав драла…
Земля задвигтіла знову. Зашелестіли кущі, затряслося ламане гілля.
— Шо воно? — пробелькотіла Мільва, встаючи на стременах. — Шо воно, відьмаче?
Ґеральт глянув, побачив, голосно зітхнув. Ангулема також побачила. І зблідла.
— От курва!
Кінь Мільви побачив також. Заіржав панічно, встав дибки, а потім ударив задом. Лучниця вилетіла із сідла й важко гепнулася на землю. Кінь погнав у ліс. Скакун відьмака без роздумів погнав за ним, нещасливо вибравши дорогу під низьке гілля дубу. Гілка змела відьмака із сідла. Струс і біль
