Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський

Аваллак’х затримався і сперся на одну з колон, що оточували доріжку крізь алею скульптур.

— Вдруге, — відізвався він тихо, — ти блискуче мене розшифрував, Ґеральте. Так, ти був правий, картина бізона на скелі має бути камуфляжем. Вона має знеохотити до розбивання і проломлення стінки. Має зберегти це все від пограбування і знищення. Кожна раса, у тому числі й ельфійська, має право на коріння. Те, що ти бачиш, — то наше коріння. Іди, прошу, обережно. Це, по суті, цвинтар.

Відблиски, що танцювали по гірському кришталеві, вихоплювали з темряви нові й нові подробиці — за алеєю скульптур було видно колонади, сходи, напівкруглі галереї, аркади й перистилі. Усе з білого мармуру.

— Хочу, — продовжив Аваллак’х, зупиняючись і вказуючи рукою, — аби це вціліло. Навіть коли ми відійдемо, коли весь цей континент і весь цей світ опиниться під шаром льоду й снігу в милю товщиною, хочу, щоб Тір-на-Беа Араїнне залишився. Ми відійдемо звідси, але колись ми сюди повернемося. Ми, ельфи. Провіщує нам те «Aen Ithlinnespeath», пророцтво Ітлінн Еґлі еп Евеніен.

— Ви справді в нього вірите? У ту вашу ворожбу? Аж настільки глибокий ваш фанатизм?

— Усе, — ельф не дивився на нього, тільки на мармурові колони, вкриті делікатним, майже як павутина, різьбленням, — було передбачено й провіщено. Ваше прибуття на континент, війни, пролиття ельфійської та людської крові. Зростання вашої раси, занепад нашої. Битва володарів Півдня і Півночі. І повстане ото король Півдня проти королів Півночі, і заллє землі їхні, наче повінь; будуть вони зламані, а народи їхні знищені… І так розпочнеться погибель світу. Ти пам’ятаєш текст Ітліни, відьмаче? Хто далеко, той помре від зарази; хто близько — той помре від меча; хто заховається — той помре від голоду; хто виживе — того погубить мороз… Бо ж надійде Tedd Deireadh, Час Кінця, Час Меча й Сокири, Час Погорди, Час Білого Холоду й Вовчої Завірюхи…

— Поезія.

— Бажаєш менш поетично? В результаті змін кута падіння сонячних променів пересунеться — і значною мірою — межа вічної мерзлоти. Гори ті роздавить і зіпхне далеко на південь лід, що стане сунути з півночі. Все присипить білий сніжок. Товщиною понад милю. І стане дуже, дуже холодно.

— Станемо носити теплі підштаники, — без емоцій відповів Ґеральт. — Кожушки. І хутряні шапки.

— З кінчика язика у мене зняв, — спокійно погодився ельф. — І в тих підштаниках та шапках ви виживете, аби котрогось дня повернутися сюди, копати ями, й дошукуватиметеся у цих печерах, аби знищити і вкрасти. Провіщення Ітліни того не говорить, але я про те знаю. Неможливо абсолютно знищити людей і тарганів, завжди залишиться щонайменше парочка. Що до нас, ельфів, тут Ітліна куди більш рішуча: вціліють лише ті, хто піде за Ластівкою. Ластівка, символ весни, є спасителькою, тою, хто відчинить Заборонені Двері, вкаже шлях до спасіння. І зробить можливим відродження світу. Ластівка, Дитина Старшої Крові.

— Чи то — Цірі? — не витримав Ґеральт. — Або дитина Цірі? Як? І навіщо?

Здавалося, Аваллак’х не почув.

— Ластівка зі Старшої Крові, — повторив. — З її крові. Підійди. І подивися.

Навіть серед інших, несамовито реалістичних, схоплених у рухах чи у жестах скульптур та, на яку вказував Аваллак’х, вирізнялася. Біла мармурова ельфійка, що напівлежала на плиті, справляла враження, наче вона — розбуджена — мала за мить усістися і встати. Була вона повернута обличчям до порожнього місця біля її боку, а піднесена долоня, здавалося, торкалася там чогось невидимого.

На обличчі ельфійки вималювався вираз спокою та щастя.

Аваллак’х перервав тишу далеко не відразу.

— Це Лара Доррен еп Шіадаль. Вочевидь, це не могила, лише кенотаф. Тебе дивує вигляд пам’ятника? Що ж, проект вирізати з мармуру обох коханців — Лару й Крегеннана з Лоду — підтримки не знайшов. Крегеннан був людиною, було б святотатством марнувати амелльський мармур на його статую. Було б блюзнірством ставити статую людини тут, у Тір-на-Беа Араїнне. З іншого боку, ще більшим злочином було б умисно нищити пам’ять про те почуття. Тож скористалися золотою серединою. Крегеннана… формально тут немає. А втім, він є. У погляді й позі Лари. Коханці залишилися разом. Ніщо не зуміло їх розділити. Ні смерть, ні забуття… Ні ненависть.

Відьмаку здалося, що байдужий голос ельфа на мить змінився. Але то ж не було можливим.

Аваллак’х наблизився до скульптури, обережним, делікатним рухом погладив мармурове плече. Потім відвернувся, на його трикутному обличчі знову з’явилася звична, трохи насмішкувата усмішка.

— Чи ти знаєш, відьмаче, що є найбільшим мінусом довговічності?

— Ні.

— Секс.

— Що?

— Ти вірно почув. Секс. Після неповних ста років він стає нудним. Немає у ньому вже нічого, що могло б притягати й надихати, що могло б повернути магію новизни. Все вже було… В той чи інший спосіб, але було. І тоді раптом приходить Кон’юнкція Сфер, і тут з’являєтеся ви, люди. З’являються тут недобитки людей, що прибули з іншого світу, з вашого давнього світу, який вдалося вам тотально знищити, вашими власними, все ще волохатими руками, ледве через п’ять мільйонів років після появи вас як виду. Вас жменька, середній вік життя ви маєте до смішного низький, тож ваше виживання залежить від темпу розплодження, через що бажання ніколи вас не полишає, секс повністю вами керує, це сила навіть більша, ніж інстинкт самозбереження. Померти — чому б ні, якщо раніше вдасться розплодитися: ото, із невеликими скороченнями, вся ваша філософія.

Ґеральт не переривав і не коментував, хоча мав велике бажання.

— І що раптом виявляється? — продовжував Аваллак’х. — Ельфи, байдужі до байдужих ельфійок, приймаються за завжди охочих людських жінок, байдужі ельфійки від перверсійної цікавості віддаються завжди повним бажання і бадьорості людським самцям. І діється щось, розтлумачити чого не може ніхто: ельфійки, які завжди мають овуляції раз на десять-двадцять років, спілкуючись із людьми, починають овулювати при кожному сильному оргазмі. Почав діяти якийсь прихований гормон, а може, комбінація гормонів. Ельфійки розуміють, що практично дітей вони можуть мати тільки з людьми. То завдяки ельфійкам ми вас не винищили, коли ми ще були сильніші. А потім то вже ви були сильнішими й почали нищити нас. Але ельфійок ви все ще мали у союзниках. То вони були прихильницями співжиття, співпраці й співіснування… і не хотіли визнавати, що насправді йшлося тільки про