Крила кольору хмар - Дарунок Корній
— А що за ними? Вхід до раю? І ви боїтеся, що туди можуть потрапити нечестивці? — Сиджу ні в сих, ні в тих. Я розгублена.
— До раю? — він здивовано зирить на мене. — Скоріше навпаки. Тому зовсім не хочеться, щоб ви втрапили в пастку. Я ж наполягаю на іншому. Не ходити до озера завтра посеред ночі. Христину і вас ми заховаємо так, що навіть комарик не знайде. Щодо замкненої у сховку душі Ядвіги — це правда, вона там. Але хай ліпше вона залишається там, аніж у володінні темних чи сірих янголів.
— Що? Ви мені й справді таке пропонуєте й думаєте, що я погоджуся? Ви — божевільний. Вікторе, чому ти мовчиш?
Я сердито гупаю кулаком по столу. Чай із повних горнят розхлюпується. Темні мокрі плями затоплюють стіл. Старший янгол невдоволено хитає головою, схоплює суху шмату з батареї і зачинає активно витирати нею розлиту рідину. Озираюся на Віктора. Він і далі мовчки підпирає кухонні двері, в очах — сум і розпач. Мені стає його жаль. Він між двох вогнів.
— Уяви собі на мить, Вікторе, — то вже звертаюся до нього, бо старша посудомийка, схоже, ніяк не заспокоїться, поки не наведе лад на кухні, — на що перетвориться це місто, та й не лише воно, якщо в одній місцині завтра зійдеться два, якщо не три янголині клани? Усі прагнутимуть влади і всі, за великим рахунком, добре розумітимуть, що люди проти них безсилі. І вони, якщо я не з’явлюся вчасно, притягнуть на екзекуцію геть усіх, хто хоч якимось боком причетний до мене: Софію, Христю, Михайла, Павла, Ірину, Клару, звісно ж, Інну, бо ж я їй обіцяла свій захист, Таньку, в квартирі якої я досі мешкаю, мо’, і за моїми братом та мамою з’їздять… І почнуть убивати по одному, аж поки я не погоджуся відчинити ці срані двері. Ви ж добре знаєте, що це можна робити протягом трьох днів, поки ніч не почне довшати, поки триватиме рівнодення. То не жарти. І хтозна, з кого розпочнуть. Може, навіть сам Мечислав робитиме вибір, а мо’, кинуть жереб. Сірі — вони ж іще ті вигадники. І, звісно, від знання, що через мене загинула купа хорошого люду, я збожеволію.
Старший янгол досить серйозно дивиться на мене своїм чистим поглядом і доволі спокійно промовляє:
— Ви не збожеволієте, панночко Адо! Сірі завжди були на диво живучі, цього у вашого поріддя не відібрати. Але… Ви зламаєтеся як не на першій жертві, так на третій. А потім… Потім прийде розуміння, що першу жертву все одно не повернути… тож нащо отак себе було мучити, та й інших теж? Так?
У кухні враз настає гнітюча тиша. Шкода, що кран у Софіїній господі не підтікає. Хоч би краплина води ту мовчанку розбила.
Я не стримуюся вкотре.
— Тоді чим ви, світлі, кращі за решту? Ви ж не збираєтеся мені допомагати, тобто захищати невинних?
— Я не стверджував ніколи, що ми кращі, панночко Адо. — Спокійно, але трохи сумно відповідає старший янгол. — У кожного, як ви кажете, «янголиного клану» — власна місія. Ми не галасуємо на кожному кроці про свою унікальність. І ми не сповідуємо філософію нав’язування власної волі. Ми лишень намагаємося застерегти людей та істот від необдуманих чи божевільних вчинків. А це — дуже багато.
Він і справді втомлений. Говорячи, трішечки переграє. І, звісно, каже мені не всю правду, однак не переконує категорично, що повинна слухати лишень його. Тож і хочеться вірити йому, хоч трохи.
— Ви мене ненавидите? — запитую те, що давно мене мучить. — Ну, тому що я — сірий янгол, що оту кляту силу здобула, що ненавмисне вскочила в цю веремію з воротами й душами та, схоже на те, що і вас, світлих, у цю історію втягнула?
— Ох, янголя-янголя… — він через силу всміхається. — Яка там ненависть, що ти? Навіть більше. Наш Віктор додумався закохатися в ту, котру мав би пильнувати! Та ще й у таке непосидюче диво.
— Я не просила вашого захисту! До того ж ви, здається, говорили, що янголи не можуть мати янголів-оборонців, — вишкірююся недобре, але при цьому почуваюся ніяково.
— Звісно, не можуть, таке заступництво заслужити треба. Особливо коли ти наполовину людина. От дивлюся на вас, панночко Адо, і думаю: чому воно так? Що більше людської крові, то тендітніше створіння. То легше його знищити… і то повніша у нього свобода вибору.
— Скажіть, а чи можу я просити чи вимагати відмовитися від Віктора як від свого захисника і попрохати натомість когось іншого або взагалі нікого?! Я не хочу, щоб через мене хтось із ваших постраждав.
— Можете просити, чому ні? Тільки маєте знати, панночко, що не всі прохання в нас беруться до уваги. Я дуже добре розумію вас, Адо. — Старший янгол звертається до Віктора: — Будь ласка, можеш нас зараз залишити наодинці?
— А якщо я не погоджусь?! Я хочу з Адою поговорити і без свідків! — озивається Віктор.
Відчуваю, що він збирається сказати щось різке і неприємне своєму приятелю, але я випереджаю його.
— Вікторе, йди, будь ласка. Дуже прошу. Мені треба подумати… потім ми поговоримо, чесно. Я тобі зателефоную. А зараз я хочу залишитися сама. Подумати. Вирішити, що, як і з ким мені далі робити.
Я не брешу. Інколи й самота буває цілющою, мов ліки. І він це розуміє. Тому і йде геть. Без спецефектів, звичайним ходом, через двері квартири. Певно, мені це найдужче у ньому… подобається? Зупиняється на порозі, повертає голову до мене. Уважно дивиться в очі. Ми обоє знаємо, що я вже все вирішила. Тепер мушу потроху по закутках душі збирати мужність, аби не відступити, не зламатися у вирішальний момент.
— Вам також час, — звертаюся до старшого янгола. — Мені і справді потрібно побути самій. Зрештою, просто виспатися.
Старший янгол із розумінням мовчки киває мені. Чемно прощається і прошкує до дверей квартири. Здається, я починаю
