Львів самотніх сердець - Юлія Мельникова

Поруч прошмигнув великий кажан. Місяць не з’являвся. До його повернення було ще одинадцять хвилин.

— …Коль Ісраель! — мовив раббі Авішалом Познер.

— Омейн! — відгукнулися дев’ять голосів.

— Омейн! — хотів сказати кажан, але з його пащі вирвався лише слабкий писк, не схожий на звуки єврейської мови. Чорні свічі погасили. Євреї постояли біля могили й незабаром розійшлися по домівках.

Місяць визирнув, висвітлюючи львівську бруківку, що йшла під гору з невисохлими за день калюжами. Наступного дня зрадник Матіель Щуролов не прокинувся. Ангел смерті покарав його. Процес про ритуальне вбивство дівчинки Злоти був припинений.

Правда, поляки приписали цей несподіваний порятунок євреїв не прадавньому закляттю, а тому, що служниця, що виявила тіло Злоти в колодязі, на сповіді зі слізьми повідала все своєму духівникові. Вона докладно описала колодязь, стан трупа, на якому не виявилося жодних «ритуальних» ран, тільки три дрібні подряпинки від каменів. Виходить, ножем Злоту покопирсали вже пізніше, коли служниця кинула її під ялівцевий кущ, і цими лиходіями могли бути хто завгодно. Інквізиції давно доповідали, начебто там, на місці старого язичницького капища, по ночах літають демони, і разом з ними веселяться ті, що продали душу дияволові.

Патер Несвіцький, звичайно, засмутився, але розслідування справи тепер залежало від нього набагато менше, ніж колись, і пішло по новій, сатанинської, версії. Коен як і раніше сидів у темниці, його допитували й злегка, для звіту, катували «стільцем правди» (з голками), але він нічого не сказав. До осені Коена обіцяли звільнити без зайвого галасу, якщо проти нього не висунуть нових звинувачень.

У шляхетному сімействі пані Сабіни вибухнув дикий скандал.

Коли з’ясувалося, що вона зовсім не засинала летаргічним сном, а тільки розіграла рідних, випивши зілля з аптеки гера Брауна, батьки, брат і чоловік були вражені. Вони очікували від Сабіни будь-яких навіженств, знаючи її складний характер, лишень не втечі з турком.

Спершу прийшли до думки: це гіпноз, містичне навіювання, яким спритний сластолюбець скористався, щоб здобути беззахисну Сабіну.

На користь цієї версії схилялася мати, дізнавшись, що турецький книгар Осман Седе нишком торгував приворотним зіллям.

— Обпоїв її, задурив і відвіз, — плакала вона, — на ганьбу й наругу, а потім продасть до гарему якому-небудь паші.

— Якщо до кримського хана відвезли ясочку Марисю Потоцьку, синьооку блондинку, — голосив молодий ксьондз Зиґмунд, брат Сабіни, — то чутки про красу шляхетних польок цілком могла породити нову моду на польських дружин. От турок і потяг її, поласившись на щічки-ямочки…

Родина Сабіни перебувала в жалобі. Вони багато місяців не отримували від неї жодних звісток. Обмежившись вигнанням у віддалений маєток покоївки Маріци, яку відшмагали й розжалували в телятниці, батьки нічого не змогли поробити. Ні багатство, ні родинні зв’язки з впливовими магнатами, ні заступництво церковних ієрархів — ніщо не допомогло повернути зварійовану пані в рідний дім П’ястів. Батько її прибув до Жовкви, королівської резиденції, щоб особисто поскаржитися Яну Собєському на викрадення дочки. Але той сухо відповів, що Поділля за мирною угодою нині передане турецькому султанові й рятувати Сабіну, нехай навіть його далеку родину, він не стане.

— Тим більше, — натякнув король, — до мене дійшли розмови, начебто ясновельможна панєнка сама зав’язала роман з турком і втекла за власним бажанням…

Шляхтич ледь не згорів зі встиду, відходячи від пишного трону Собєського під глузування своїх давніх ворогів. Витівка пані Сабіни стала початком сімейного занепаду. Розуміючи, що тут зачеплена честь П'ястів, батьки змушені були оголосити Сабіну безвісти зниклою в «турецькій стороні», приховуючи обставини викрадення, і розвісити на львівських стінах, за давнім звичаєм, смертні оголошення — клепсидри.

На тонких папірчиках було зображення піскового годинника, клепсидри, з просипаними піщинками днів життя. Це символізувало смерть. Вивісивши таке оголошення біля брами будинку й на вулицях поблизу родина, що вболіває, відкривала свої двері для візитів родички. Запалюючи свічки над трунною парсуною — портретом померлої родички, намальованим ще при житті, вони оплакували пані Сабіну. Однак кістлява не квапилась забирати яскраву квіточку П’ястів. Сабіна залишилася жива і навіть більше — була щасливою.

Доїхавши до Кам’янця, Леві зумів розбудити свою кохану, зануривши в холодну воду, і, струсивши з неї прилиплі травинки, радісно обійняв. Дія сонного зілля закінчилася, панянка розплющила очі.

Тепер їм нічого не загрожувало, закохані дісталися до турецьких володінь, правовірний Леві міг одружитися з католичкою Сабіною.

У Кам’янці багато чого змінилося. Біля недобудованого костелу споруджували високий кам’яний мінарет. Мурування його було настільки міцним, що, коли місто знову перейшло до польської корони, мінарет зруйнувати не змогли. Його намагалися розібрати, підірвати, але потім залишили в спокої, встановивши золоту статую Діви Марії замість вістря золотого півмісяця.

На вежах міської фортеці майоріли зелені османські прапори. Розкішні костели Кам’янця, вибудувані на щедрі пожертвування грішної шляхти, тепер виглядали зовсім непоказно, хоча їх не зачинили й не пограбували. У багатьох заможних особняках, покинутих напризволяще, з усіма меблями, килимами, посудом, оселилися турецькі чиновники.

Турки спали на лебединих перинах, що ще зберігали тепло ясновельможних, їли баранину з найтоншої порцеляни, роздавали своїм дружинам кинуті шляхтянками сукні. І не переставали дивуватися тому, що шановне панство, яке оголосило турків