Янголятко в кутих черевиках. Книга друга - Генечка Ворзельська
Я повернуся туди, але там уже більше нікого не…
Мерщій!
Іще швидше!
Нікуди не звертаючи.
Сходами нагору. Підвісним мостом над майданом. Над самим проваллям метро, що стало другим колом пекла.
Вибиваючи замкнені двері. Через прохідне дворище.
— Лічильник Гейгера пам’ятаєш?
— Він тут вибухнув би.
Краєчком величезної прірви. Мимо будинків, що оточили її, гігантську площу. Точніше сказати, те, що від неї залишилося.
У садок, де повно рослин-мутантів.
— На добраніч.
Квітка розмовляє? Квітка завбільшки з двоповерховий автобус?
— Ходи до мене.
— Авжеж.
— Ходи до мене.
— Уже йду.
Світіння в темряві крапель її отруйного соку. Її липучий м’язистий язик.
— Ходи до мене.
— Та скільки ж вас тут?!
— Ходи-но.
— Підійди ближче.
Повз вуличну кав’ярню. Столики поміж двох ліній розвалин. У кав’ярні повно веселих демонів.
Повз Мачуху, вона сидить до мене спиною, за столиком, серед своїх мертвяків.
Повз Вітчима, котрий підійшов до вікна.
Мимо його усмішки:
— Давай-давай, Крихітко, давай.
Вітчим затис у руці принесений йому тварюкою клаптик межі.
— Тільки й того, що провести по ній довгим нігтем і загасити її світло. Та, повернувшись до головного мутанта: — Накажи своїм, щоб зібралися. Незабаром вирушатимете.
Я бігла цілісіньку ніч. Через «по», мимо «під», біля «у». Залишаючи позаду квартал за кварталом.
Розділ 10— Щоб знищити Місто, треба всього п’ять бомб.
— П’ять? Вистачить і трьох.
— Три — то й три.
Чудові хлопці у військовій формі.
— Та ще по периметру.
— Скільки?
— Штук шість.
Щоб уже нікого не лишилося.
Дорога уперлась у величезну прірву, а за нею тягся той самий обпалений степ.
Я бігла тим степом, вигнутим по небокраю.
Я летіла до пагорбів, сподівалась побачити за ними.
Я вихопилася на пагорб та побачила те, що хотіла — табун старих ваговиків та їхніх Пастухів, котрі опиралися на свої вогнемети.
Здоровенні ваговики пожирали асфальт, спроквола ворушачи щелепами.
— Хрум, хрум, хрум, — метр за метром, як колись тисячі кілометрів доріг.
Пастухи динозаврів, пастухи мамонтів, пастухи старих ваговиків.
— Маленькою дівчинкою з поселення, що принесла мед, молоко та спечений уранці хліб? — спитав мене Пастух.
— Крихіткою, котра шукає свою подругу.
— Угу, — сказав мені Пастух.
— То як вона?
— Та непогано, — відповів той.
— Де вона?
— Біля водопою, — коло вивернутого бака заправки повільно п’є каламутний та гіркий бензин.
— Я зачекаю її?
— Ні, — відказав Пастух. — Он вона…
І я погукала:
— Машинко!
І вона стала на пагорбі, завмерла й примружила фари, а далі повільно рулила до мене. Мов нескорена хижачка, мов сторожовий пес табуна ваговиків. Сама знайшла пастухів, сама лишилася коло них і тепер сама вирішує, чи бути з ними й надалі.
— Машинко, — вона зупинилася поряд зі мною.
— Здрастуй, дівчинко.
— Я прийшла по тебе.
— Я мала надію, що ти згадаєш.
— Ти мені потрібна.
— Я знаю, — нарешті вона посміхнулася, підморгнула до мене й показала правий бік. Там глибоким слідом від кігтів було написано: «Крихітка».