Ми - дракони - Тала Тоцка

Назад йшли мовчки. Івейні не хотілося говорити, хоча Рассел час від часу робив спробу завести бесіду. Іві розуміла, що він хоче відволікти її, підтримати, але почуте настільки приголомшило, настільки вибило зі звичного життя, що у неї зовсім не залишилося сил на розмови.

Вона ніяк не могла змусити себе думати про себе саму, як про принцесу. Амірана Елісса? Хто ця дівчина? Себе вона відчувала Івейною, маленькою негарною Іві, а амірана була просто чарівна, Ів пам'ятала прекрасну картину, яку бачила в замку аміра Болігарда. І цей величезний чорний дракон із золотими жилами її батько? Грізний, владний амір Еррегор, а не добрий, поступливий, Абідал, що завжди дивився на неї з любов’ю в очах? А які ж гарні, високі і стрункі амірани були на тій картині!

Сльози знову потекли з очей Івейни, Рассел подивився скоса, підібгавши губи, але нічого не говорив. А що тут скажеш? Він нічим їй не допоможе, вона і тільки вона одна повинна вибрати, чиє життя віддати взамін за те, що б орлани знову змогли стати принцами.

Івейна згадала, як підозріло дивно стала вести себе матінка Тона після того, як вони в поспіху покинули Сірідан. Посадила орланів за стіл, виділила їм кращі покої, Івейні не давала навіть тарілку після себе вимити.

— Рассе, ви з матінкою знали правду про мене і братів? — вона навіть зупинилася. Девін зітхнув.

— Тона побачила картину і впізнала вас... тебе, Іві. Але чесно сказати, я сумнівався до останнього, занадто багато питань у мене було на цей рахунок. Сибілла дала відповіді майже на всі, — він винувато розвів руками і знову зітхнув. Івейна продовжила шлях, так і дійшли в мовчанні до самого табору.

Вона не зімкнула очей до ранку, хоч тут до ранку і залишалося всього нічого. Вранці Івейна відчувала себе абсолютно розбитою, їй здавалося, все, що з ними було вночі — це лише сон, довгий такий кошмар, що перетворив на жахіття тепер все її життя.

Амір Еррегор Болігард відлітав з Дастіаном в Сірідан, і Ів слід було на щось зважуватися, а як тут зважишся, коли не тримають ноги, і сил немає навіть на те, щоб подивитися в очі хоч комусь із них. А амір, як навмисне, раптом згадав про Івейну і наказав її привести. Іві стиснула рукоятку кинджала в глибокій кишені довгої сукні і підійшла до Еррегора.

«Він не мій батько. Мій батько — Абідал Верон». Добрий, чесний і непримітний чоловік, який все життя її обожнював, пестив і здував порошинки. А Аміра Еррегора вона бачила від сили разів двадцять за все життя, якщо не менше. Вона стиснула кинджал так, що у неї навіть пальці звело.

— Іві, дівчинко, — амір дивився на неї, нахиливши голову, і з його очей променилося стільки тепла, що вона мимоволі позадкувала, — як шкода, що у мене не було часу поговорити з тобою. Але я сподіваюся, мій аміран гідно замінює мене, я бачив, як він старанно пихкає, придумуючи тобі чергове повідомлення. Ти не хочеш відвідати нас, Іві? — він простягнув руку, Івейна підійшла ближче, і душа у неї провалилася кудись глибоко вниз.

Еррегор Болігард — ну невже він і справді міг бути її батьком, адже він такий великий, одна його рука була як половина самої Івейни? — дуже обережно взяв Іві за плече і доторкнувся губами до чола. «Ось зараз, Іві, коли він так близько!»   Амулет висів на шиї, чекаючи свого часу. «Сміливіше, Ів!»

— У мене досі лежить твій льодяник, ти пам'ятаєш, дитинко, як хотіла мене втішити і поділилася своїм скарбом? Я все пам'ятаю, ти не думай, що забув. Якби я міг, ти і твоя матінка давно жили б зі мною в палаці, а я був би щасливішим за всіх, якби у мене була така донька, як ти, — прошепотів Еррегор, притискаючись губами до її чола. Серце Івейни смикнулося і розірвалося на дрібні шматочки.

Вона знала, що амір кохає матусю, а Тона страждає за Еррегором. Сльози самі собою потекли з очей, Івейна щось пробурмотіла і побігла, не розбираючи дороги. Ні, вона не зможе це зробити, як можна, коли він так дивиться на неї, нахиливши голову з таким глибоким сумом в очах? Ів на ходу з розмаху врізалася в Дастіана.

— Івейно! Куди ти мчиш так, ніби за тобою женеться зграя туронів? І... і чому ти плачеш, Іві? — він обійняв її своїми сильними руками і заглянув в обличчя. Івейна вчепилася в Дастіана, ридаючи і захлинаючись, він вже тривожно озирався навколо в пошуках підтримки.

— Дастіане! Я тебе дуже, дуже люблю, — Іві бачила, як здивовано витягується обличчя Дастіана і освічується радісною посмішкою.

— Я тебе теж кохаю, Іві! Ти тільки скажи, я попрошу його величність... з Ейнара достатньо і тих ста вісімдесяти п'яти…

— Ні, ні, Дастіане, — гірко прошепотіла Івейна, — все не так. Ми не можемо бути з тобою разом, я взагалі повинна... Ох, Дастіане, якби ти тільки знав, що я повинна!...

— Івейно, що сталося? Скажи, що все це означає?

— Це означає, що ти повинен триматися від мене подалі. Забудь мене, — твердо сказала Іві, спробувавши відсунутися від Дастіана, але зараз же знову заридала, уткнувшись йому в груди. Дастіан вже був не на жарт переляканий.

— Що ви тут робите? — пролунав голос, який пронизав розірване серце Івейни наскрізь не гірше кинджала, що лежав у неї в кишені. Ейнар підійшов до них і грізно навис над Дастіаном.

— Чому ти обіймаєш мою наречену? Іві, чому ти плачеш?

Івейна розуміла, якщо вона зараз негайно не втече, вони обидва вже напевно випитають у неї правду, а вона не зможе змовчати, аж надто непідйомною виявилася ця ноша. Ів навіть затиснула долоньками рот, щоб слова не почали литися з неї під спопеляючими поглядами двох драконів, які втупилися в неї в очікуванні.