Американські боги - Ніл Гейман

За скляними стінами зблиснуло. Тінь спіймав себе на тому, що затамував подих, ніби чекаючи на щось. Почувся далекий грім. Можна видихнути.

Втомлена біла жінка дивилася на нього з-за конторки.

— Доброго дня, — промовив Тінь. Ти перша за три роки незнайома жінка, яку я бачу перед собою і з якою я можу заговорити, подумав. — У мене є номер електронного квитка. Я мав летіти у п’ятницю, але потрібно сьогодні. На похорон.

— Ага. Мої співчуття, — вона щось набрала на клавіатурі, подивилася на екран, набрала ще щось. — Усе гаразд. Ви можете вилетіти о третій тридцять. Я вас саджаю, але слідкуйте за оголошеннями, раптом рейс затримається через грозу. Здаєте багаж?

— Мені ж не потрібно здавати ось це? — він показав наплічника.

— Ні. Маєте посвідчення особи з фотокарткою?

Тінь показав права. Далі він запевнив жіночку, що не має із собою ніякої бомби, і ніхто не давав йому завдання підірвати літак — вона у відповідь роздрукувала та видала йому посадковий талон. Він пройшов через рамку металошукача, а його сумку перевірили на рентгені.

Аеропорт був не з найбільших, але людей було на диво багато — і всі вони вештаються, думав Тінь, просто вештаються без діла. Люди ставили дорожні сумки на підлогу, засовували гаманці у задні кишені штанів, залишали речі без нагляду під кріслами. І тільки у ту мить Тінь зрозумів, що він справді на волі.

До посадки залишалося півгодини. Тінь купив шматок піци та обпікся розплавленим сиром. Згодом вигріб із кишень монети та пішов до телефонних автоматів. Набрав номер Роббі у «Біцепсовому фільварку», та натрапив на автовідповідач.

— Привіт, Роббі, — залишив він повідомлення. — Мені сказали, що Лора загинула. Випустили раніше. Їду додому.

А потім — тому що люди помиляються, і він сам у цьому не раз переконувався, — він набрав домашній номер та почув голос Лори.

— Привіт, — сказала вона. — Мене немає або я не можу взяти слухавку. Залиште повідомлення, і я з вами сконтактую. І ще — гарного вам дня.

Тінь не зміг придумати, яке повідомлення тут можна залишити.

Він сів на пластикове крісло біля виходу на посадку і стис наплічника до болю в кулаці.

Він згадував своє перше побачення з Лорою. Тоді він ще не знав навіть, як її звати. Вона була подругою Одрі Бартон. Вони з Роббі сиділи в окремій кабінці мексиканського ресторанчика та про щось пліткували — певно, про те, як інша тренерка з «Фільварку» відкриває власну студію танців, — і коли зайшла Лора, на півкроку позаду від Одрі, він не зміг відвести погляду. У неї було довге каштанове волосся, а очі мали настільки фантастично блакитний колір, що Тінь подумав на кольорові контактні лінзи. Вона замовила полуничний дайкірі та наполягла, щоб Тінь його скуштував, — і щасливо засміялась, коли він погодився.

Лора любила, коли люди куштували те саме, що й вона.

Тінь поцілував її перед сном тієї ночі — поцілунок був на смак як полуничний дайкірі — і вже нікого більше цілувати перед сном не хотів. Жіночий голос закликав на посадку, ряд Тіні йшов першим. Йому випало місце у самому хвості — поряд нікого. Дощ не вгаваючи барабанив по обшивці літака: він уявляв, ніби це малі діти жменьками висипають горох з-над хмар.

Літак здійнявся в повітря, і Тінь одразу ж заснув.

Темрява панувала навколо, і якась істота розглядала його величезними блискучими очима. Створіння мало людське тіло, густо змащене олією, і колосальну кошлату бізонячу голову.

— Грядуть зміни! — бізон промовляв, хоч уста його залишались нерухомими. — Настане час доленосних рішень.

На мокрих стінах печери танцювали відблиски полум’я.

— Де я? — запитав Тінь.

— У землі та під землею, — відказав мінотавр. — Там, де чекають забуті.

Очі його були, як дві кульки з чорного розплавленого скла, і його голос розносився пекельним гуркотом. Від нього пахло мокрою бичачою шкурою.

— Повір, — гуркотів голос далі. — Як хочеш вижити, то повір.

— У що повірити? У що я маю повірити?

І спрямував свій погляд на Тінь покруч бізона та чоловіка, і підняв своє велетенське тіло, і сповнились його очі полум’ям. З пащі його капала піна — і як він її роззявив, то явив червоне пекельне полум’я, що палало всередині нього, під землею.

— ПОВІР ГЕТЬ УСЬОМУ!

Світ захитався і закрутився, і Тінь знову був у літаку, але все навколо однаково ніби перекосило. Десь у носі літака почувся слабкий жіночий зойк.

Блискавка сліпучими іскрами розійшлася довкола літака. Капітан оголосив через гучний зв’язок, що спробує набрати висоту, аби вивести літак із грози.

Літак здригався і трусився, а Тінь ліниво подумав, що може померти. Це цілком можливо, холодно вирішив він, але навряд чи. Крізь ілюмінатор він почав розглядати блискавиці, що розкреслювали небосхил.

А тоді він знову заснув, і побачив уві сні в’язницю, і Ловкого, який у черзі в їдальні шепнув йому, ніби хтось замовив його вбивство. І Тінь ніяк не міг з’ясувати, хто ж бажав йому смерті й за що, як він прокинувся, літак уже заходив на посадку.

Заспаний, він виповз із літака.

Він уже давно зрозумів, що всі аеропорти майже цілковито однакові. Насправді немає жодної різниці, де ти — ти в аеропорту: кахлі, і коридори, і вбиральні, і зали очікування, і кіоски, і лампи денного світла. Цей аеропорт був такий самий, як і будь-який інший. Проблема лише в тому, що це був не той аеропорт, що йому потрібен. Цей аеропорт був великим — забагато людей, забагато рейсів.

Люди тут мали той самий стомлений та приречений вигляд, який мають люди тільки в тюрмах та аеропортах. Якщо пекло — це інші, думав Тінь, то чистилище — це аеропорти.

— Пробачте, пані!

— Слухаю, — жінка відвела погляд від планшетки та поглянула на Тінь.

— Який це аеропорт?

— Сент-Луїс, — вона дивилась на нього спантеличено, не розуміючи, жартує він чи ні.

— Я думав, це був літак до Іґл-Пойнта.

— Дійсно. Але політ перенаправили через грозу. Хіба про це не оголосили?

— Можливо. Я заснув.

— Поговоріть он з тим чоловіком у червоній уніформі.

Високий чоловік — майже такий на зріст, як Тінь — схожий на батька сімейства у старому ситкомі, щось поклацав на комп’ютері і сказав Тіні бігти — мчати! — у інший кінець терміналу.