Американські боги - Ніл Гейман
— Подзвонили з лікарні Джонсон Меморіал в Іґл-Пойнті... Дружина. Вона померла сьогодні вранці. Автокатастрофа. Співчуваю.
Тінь кивнув іще раз.
Вілсон мовчки провів його назад. Відчинивши двері камери, він впустив Тінь усередину. І аж тоді сказав:
— Це як у тих анекдотах — у мене дві новини, одна добра, інша погана, еге ж? Добра новина, що ти звалюєш раніше, погана — у тебе дружина загинула.
Він засміявся так, ніби дійсно сказав щось кумедне. Тінь змовчав.
Приголомшений, він взявся збирати або роздавати свої пожитки. Книги — О’Блудиного Геродота та посібник із фокусів — він комусь віддав, коли він так само залишав чорні металеві диски, які спер із майстерні та з якими практикувався, доки не знайшов дріб’язок Ловкого, на мить щось стислося всередині. Зовні будуть монети, справжні монети. Він поголився. Одягнувся як вільна людина. Тінь минав одні двері за іншими і знав, що вже ніколи не піде цією дорогою назад. Усередині в нього було порожньо.
Пориви вітру обсипали його потоками сльоти впереміш із градом. Крижинки жалили обличчя Тіні, і поки він ішов від в’язничного корпуса до жовтого шкільного автобуса, який мав відвезти їх усіх до найближчого міста, тоненьке пальто геть промокло.
До автобуса вони сіли мокрі до нитки. Восьмеро їде геть, подумав Тінь, а півтори тисячі ще всередині. В автобусі він розмірковував, що ж йому робити, куди тепер їхати, і тремтів, доки не запустилася пічка.
Непрохані примарні образи заполонили його уяву. Тіні ввижалося, ніби все це він уже переживав колись давно, і що зараз він залишає зовсім іншу в’язницю — оту, в минулому.
Надто довго його тримали на якомусь темному горищі: борода відросла ледь не до пояса, волосся безнадійно сплуталося. Охоронці вивели його вниз сірими кам’яними сходами, на вулицю, заповнену яскравими кольорами, людьми та предметами. Був базарний день, галас та барви оглушили та засліпили його, він простував площею, мружився від сонячного світла, яке було всюди, насолоджувався вологим солоним повітрям та усіма принадами на прилавках, а ліворуч від нього сонце виблискувало на поверхні води...
Автобус різко зупинився на червоне світло.
Крізь завивання вітру, крізь важке рипіння двірників туди-сюди по склу місто проглядало червоно-жовтими розмитими неоновими плямами. Була післяобідня година, але здавалося, ніби у вікна автобуса заглядає ніч.
— Бридота, — позад Тіні сидів чоловік і витирав рукою запітнілу шибку. Було видно мокрого, як хлющ, бідолаху, що поспішав тротуаром. — Оце ж гнила погодка там, надворі.
У роті пересохло. Тінь зрозумів, що ще не плакав за дружиною — більше того, він зрозумів, що й не хотілося. Не було сліз. Не було горя. Анічогісінько.
Майнув спогад про чувака на ім’я Джонні Ларч — Тінь ділив із ним камеру на самому початку свого життя за ґратами. Той розповідав, як добирався до своєї сестри у Сіетлі: він відсидів п’ять років, і його випустили із сотнею доларів у кишені та квитком на літак.
Джонні прибув до аеропорту віддав квиток жінці за конторкою, і та попросила показати водійські права.
Він показав. Права були вже пару років як недійсні. Жінка сказала, що не може їх прийняти як посвідчення особи. На це Ларч відповів, що вона може їх не приймати як дозвіл сідати за кермо, але як сране посвідчення особи вони цілком і повністю годяться — чортів документ мав його фото, його зріст та вагу, і хто вона взагалі така, щоб думати, ніби він це не він?
Та чемненько попрохала не підвищувати голос.
Джонні ж почав наполягати, що як вона не віддасть йому той блядський посадочний талон, то пошкодує, бо він не терпить, коли його не поважають. У в’язниці не можна терпіти, коли тебе не поважають.
І тоді вона натисла на тривожну кнопку, і ніби з-під землі з’явились хлопці зі служби безпеки, які думали переконати Джонні не здіймати галасу і просто піти — та їхні спроби виявилися марними, бо Джонні нікуди було йти, ну от і виникла така собі негарна ситуація.
Зрештою ні до якого Сіетла Джонні Ларч не дістався, натомість провів наступні пару днів у відділку. А коли зі ста доларів не залишилося нічого, він намутив грошей на випивку, показавши іграшкового пістолета на заправці. А потім нарешті попався копам, бо відливав десь у людному місці. Зовсім скоро він повернувся туди, звідки вийшов, — досиджувати те, що йому зняли достроково, плюс іще трохи згори за оборудку на заправці.
А мораль така, виснував Джонні: не задрочуйте людей, які працюють в аеропортах.
— А тобі не здається, що певніше було б сказати так: моделі поведінки у відокремлених середовищах, як-от у в’язниці, можуть ставати неефективними чи навіть шкідливими, якщо до них вдаватися поза межами такого середовища? — поцікавився Тінь, коли Джонні закінчив свою розповідь.
— Та ні, послухай, мужик, все набагато простіше, — Джонні наполягав на власній інтерпретації. — Просто не задовбуй тих сучок в аеропортах.
Тінь подумки усміхнувся на цей спогад. Його власні права мали ще кілька місяців у запасі до кінця терміну.
— Автостанція! Всі на вихід!
У будівлі автовокзалу смерділо сечею та прокислим пивом. Тінь заліз у таксі і наказав везти його до аеропорту. Він пообіцяв іще п’ять доларів за тишу. За двадцять хвилин вони доїхали, таксист не зронив ані слова.
А потім Тінь плентався яскраво освітленими залами аеропорту. Він непокоївся через усю цю мороку з електронним квитком. Він знав, що квиток передплачено на п’ятницю, але не знав, чи він буде дійсним сьогодні. Десь глибоко в душі Тінь вважав, що будь-які електронні штуки мало відрізняються від магії — в тому сенсі, що можуть випаруватись у будь-яку мить. Йому подобалися речі, які можна взяти до рук.
Утім, він мав гаманця, якого міг взяти до рук уперше за три роки — всередині, поміж прострочених кредиток, була одна «Віза», на диво дійсна ще до кінця січня. Номер електронного квитка він теж мав при собі. А ще він раптом зловив себе на думці, що усе буде гаразд, так чи інакше, щойно він добереться додому. З Лорою все в порядку. Може, це якась афера, щоб витягти його раніше на пару днів. Або це просто щось переплутали, і з розтрощеної автівки витягли тіло якоїсь іншої Лори