Це просто доля - Софія Вітерець

Два роки, кілька місяців і ще майже стільки ж днів потому.

– Я ж чітко сказала тобі стежити за нею, а ти що зробив?– кричала на Лейковіца, що лише розводив руками.– Хай тільки з нею щось станеться.

– Даяно, але я ж не лише за неї відповідаю. У школі сто дітей. Не можу ж я кинути їх всіх і бігати за твоєю непосидою.

– Припустимо, але невже тобі байдуже, що буде з Медінкою?– відчувала, що зараз не тільки на руках вируватиме чисте полум’я.

– Ні-ні. Я її також люблю всім серцем, але ж за ними не устежиш. У дітей перехідний вік – вони куди тільки не лізуть. От згадай себе, пам’ятаєш, як ми влаштували вечірку на даху, куди ніхто не прийшов, крім Бель?

– Як не пригадати, коли це вона мене ловила. А де ж ти тоді був?– зміряла його злим поглядом.

– Та заспокойся ти. Знаєш же, що мій дар тоді ще не прокинувся повністю. У мене не було сил.

– Це в Бель не було тоді сил. Вона дар опанувала лише через рік. То був її перший серйозний політ, а тебе я бачила літаючого до цього вже не раз,– вогонь таки розповзався по всьому тілу й за збігом обставин Лейковіц боявся лише його.

Раптом на мою ногу ступила дитяча ніжка й синочок почав дертися вище, як завжди просячись на ручки. Хоча б з цим малюком пощастило й він досі не літав, тож у свої два застосовував стандартний спосіб привернення уваги.

На щастя, з маленькою Медінкою контроль над собою ніколи не втрачала, а Радик же успадкував наш з Дарісом дар, тож з народження контролював цю стихію. А ще він навчався чудово мене заспокоювати, адже понервувати було чого. Двійнята Розалії були дійсно скаженими й кожного разу, коли приїжджали в гості, в замку творився хаос. А ще нещодавно наша дружня родина поповнилася на крихіток Нейрі та Бейсі – донечок-близнючок Ейнара і Бель. І коли всі збиралися разом…хаос – це ще м’яко було сказано. Заклинання так і витали навколо.

А ще тут зникла Медінка. Вже понад чотири години не з’являлася й меж шкільної території не покидала. Ми все обшукали й нічого. А цей Лейковіц…влаштувався сюди вчителем після закінчення академії, бо не пройшов підготовку на викладача й ще щось розказує. В нього було єдине важливе завдання – стежити за безпекою дітей і він його успішно провалив…

Раптом Радик заштовхався, заворушився у мене на руках та цим просився додолу. Це було досить дивно, адже з-поміж усіх дітей, яких мене оточувало останнім часом просто чимало, синочок був єдиним, хто обожнював по максимуму ніжитися в обіймах у когось на руках. І хоч малюк ще не вмів літати, йому практично то й ходити не доводилося. Він був таким милим, що хоч-не-хоч, а хотілося взяти дитинку на руки й не відпускати.

Радик, як тільки ступив на землю, швиденькими крочками пішов за ріг однієї зі стаєнь. Я йшла за ним, так і не розуміючи, куди той іде, але він страх як не любив говорити, тож просто наглядала, щоб випадково не впав і не забився або чимось не поранився.

Можливо, йому просто захотілося побачити коней? От наче йому їх вдома бракує. Цілими днями тягне мене до стаєнь. Ех, в цьому плані неначе Крейг в дитинстві. Правда, я народилася значно пізніше, але ситуація й тоді навряд чи була іншою.

– А це ж у вас тут є пегаси?– запитала в Лейковіца, що не відходив від нас ні на крок.

– Лише один і той з пораненим крилом. Школі дозволили його доглядати, поки не одужає. Та й діти раді просто подивитися на магічну тварину. Ближче не підпускаємося, бо він дуже сильно лютує, коли до нього торкаються.

– О ніі,– встигла схопити на руки Радика й відскочити в бік, як тут зі стайні верхи на пегасі вилетіла Медінка.– Приглянь за сином. І дивись, щоб я не пошкодувала.

Востаннє кинула погрозливий погляд Лейковіцу й передавши малюка йому на руки, злетіла за Медінкою. Спершу та була щасливою, а потім злякано скрикнувши, повисла на одній з петель. Пегас же ширяв то туди, то сюди, кидаючи донечкою в різні боки. Я ж не могла ніяк наблизитися, щоб допомогти.

Раптом наш Медусик скрикнула й безсило повисла на петлі. Пегас же не заспокоювався.

– Ой і даремно ти посмів так поводитися з донькою. Зараз же спинився,– у моїх зінницях спалахнули злісні вогні, що з’явилися одночасно з потужним магічним сплеском моєї сили.

Пегас на секунду завмер і як тільки я наблизилася до доньки щиро вірячи, що той заспокоївся, вдарив мене боком і помчав за територію школи. Моя ж скромна особина летіла додолу, хапаючись за крихти свідомості заради дітей. А Лейковіц же не знав, що йому робити. Розірватися на двоє він не міг, хіба лише… О ні, взяв і залишив сина з мертвяком. А Радику ще й сподобалося.

– Лейковіце,– я більше нагадувала дракона, ніж скромну ендорку, попри те, що й була королевою.

Швидко шугнула в повітря, але хоч і була в людські подобі, більше нагадувала драконицю. Вогонь не зникав. І коли пегас схарапуджено застрибав на всі боки, на ходу ще поранивши Лейковіца, нога доньки нарешті висковзнула. Вона летіла додолу, а ми обоє нічого не могли зробити. Лейковіц заледве зміг приземлитися, а я палахкотіла вогнем і могла завдати ще більшої шкоди Медінці. Залишалися мертвяк і дворічний Радик – такі величні рятівники, що не могли нічогісінько зробити.

Проте раптом з боку лісу злетіла зелена цятка магії, що підлетівши ближче, виявилася хлопцем років шістнадцяти. Він плавно підхопив доньку й приземлився додолу. Я спустилася також і Радик знову допоміг мені заспокоїтися. Коли ж я підбігла до старшенької дитини, її рятівник уже зцілював ногу доньки, а потім остаточно привів до тями.

– Мамо? Братику? Лейдіне?

– Пивіт,– посміхався Радик своєю чарівною посмішкою, через яку його так і назвали.

– Доню, ну чому ж ти до нього полізла?

– Я хотіла вилікувати його і полетіти до…

– Це все я винен, пробачте. Ще й не встиг вчасно. Це через мене сталося,– почав говорити рятівник.

– І я…я,– хвилювалася донька, а моя скромна особина бачила ж, як ці двоє дивляться одне на одного.

– Ну добре, заспокойтеся обоє,– посміхнулася та повернулася на стогін Лейковіца. Точноо.- Лейдін, правильно?