Це просто доля - Софія Вітерець
З того часу в наших життях розпочалася світла смуга. Ми забули про всі проблеми й просто насолоджувалися життям. Медінка потроху знову опановувала всі ті речі, які піддавалися їй ще в трирічному віці, а ми з Дарісом час від часу спостерігали за в основному вдалими спробами.
Нещодавно вона розширила садок, бо вже бракувало місця всім тим рослинам, які вона створювала власноруч. Якщо Медінці бракувало місця для якогось фруктового дерева, то донечка навчилася удосконалювати їх, проте творила вона чимало, тож з часом навіть так простору вже не залишалося. І хоч по садку часом складно було навіть просто пройти, ми шалено раділи її захопленню, адже нові сорти рослин, які винайшла донечка, трішки підсобивши магією, врятували королівство від голодного життя (там ще якась дурниця була, навіть чари не допомагали рости. Але і це згодом вирішила наша розумничка).
Проте якщо в таких питаннях вона перевершувала все королівство разом взяте, то таки продовжувала залишатися десятирічною дівчинкою. А це означало, що рано чи пізно могло і чомусь здавалося, що мало пролунати якесь подібне питання…
– Мамо, а чому в Клейні є братик, а у мене немає?
– І справді, чому ж це?– посміхнувся Даріс, підморгуючи.– Ще не пізно це виправити.
– Тому що так вже вирішила доля,- непомітно для доньки зацідила чоловіченька по нозі. От хай трішки поскаче й подумає про свої слова. Він же знає, що сказали цілителі... Навіть Медінка була чудом, а тут бере й підтакує доньці.
– А доля може передумати? Я також хочу мати такого братика, як Артик.
– Сонечко, але ж він і є твоїм братиком. Просто двоюрідним.
– Але ж ми з ними бачимося так рідко…
– Думаю, я зможу це виправити,– підлетів трішки до нас Даріс та так і завис у повітрі. От хитрюга. А як же праведні муки за необдумані слова?
– І який же твій геніальний план?
– Побачиш.
І він таки здивував. За кілька днів, коли Розалія з чоловіком приїхали до нас в гості, він ніби ні в чому не бувало взяв і оголосив, що за чудову службу дарує їм маєток, що розташовувався поруч з замком.
– Брате, ти серйозно?– не стримався Колін.
– А що ти хотів? Коли кейнторіанці знову пожвавилися, хто допоміг Ендорану захистити кордони та ще й так, що ті й досі носа свого бояться показати?
Колін лише кивнув, а Розалія просто сяяла. Їхній будинок був придбаний дещо поспіхом і ділянка розташовувалася так далеко від усіх і усього, що безліч часу доводилося витрачати на дорогу будь-куди. А ще й маленькі діти, одне з яких мало з’явитися вже незабаром.
– Вже знаєте, хто це буде?– посміхнулася я, йдучи з Розалією до дітей, чиї веселі крики було чути мало не на весь замок.
– Ні. Вирішили зробити цього разу сюрприз. Хоча мама таки бачила видіння і не змогла втриматися, щоб не розповісти.
– І що там?
– Та нічого. Дитя було надто крихітним і важко було сказати не тільки стать, а й навіть чи воно взагалі наше. Хоч знаєш маму…
– О так,– зітхнула, згадуючи, що її видіння часто були зовсім не про нас, але вона свято переконувала в цьому доти, поки ми не починали вірити.
Раптом з-за рогу замку визирнула Бель. За кілька кроків позаду був Ейнар. Посмішки на обличчях обох засліплювали настільки, що не здогадатися було неможливо.
– Невже ви почали зустрічатися?– Розалія випередила мене.
Бель одразу ж почала розповідати, навіть не помічаючи як щосекунди до нас приєднувалися ще охочі вислухати історію. А я ж так заслухалася про те, скільки часу подруга робила брату натяки, а той ніяк не реагував, що не помітила навіть присутності поруч батьків. А ті вже звідки? Невже Бель привела з собою?
– Тож ми вже разом кілька місяців. Не хотіли нікому розповідати, поки все не стане серйозно. Ми всі близько знайомі й якби нічого не склалося, не хотілося почуватися незручно поруч з вами.
– А якщо ви тут, то…– скільки ж радісних новин за один день.
– Показуй,– не стрималася мама, що вже точно бачила каблучку, яку прикривала весь цей час Бель від наших поглядів.
– Ми заручені!– нарешті таки сказав хоч щось Ейнар.
– Як і ми,– почувся поруч голос Крейга. Він стояв разом зі світловолосою нянею Медінки, а моя спостережливість не дала випустити повз увагу не менш розкішну каблучку, ніж у Бель. То он значить чому він стільки років крутився поруч з племінницею і останнім часом постійно кудись зникав!
– Та ви знущаєтесь?– не витримала я. Уже й плакала, й сміялася. Навіть від сміху живіт заболів настільки, що мало не знудило. Ну доведуть же мою скромну особину…– Дайте мені повноцінно порадіти за всіх по черзі!
– Ну-ну, кохана. Заспокойся,– обійняв мене чоловік, але емоції вже дійсно накривали й тіло переставало слухатися, очі поволі застилала темрява.– Кохана, кохана, що з тобою?
Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно