Меч і хрест - Лада Лузіна

– Оце вже ні! Якщо з тобою щось станеться…

«…я цього просто не переживу!» – закінчив хтось усередині нього.

«Що-що?» – перепитав він здивовано.

Він чув це безапеляційне перебільшення, озвучене сотнею жіночих голосів. І воно завжди здавалося йому таким же безглуздим, як постійні «я без тебе помру», «я не зможу жити без тебе», «ти – єдиний сенс мого життя», що парируються його багатодосвідченими: «не помреш», «іще як зможеш», «у такому разі твоє життя безглузде».

«І справді, – думав він, вдивляючись у горбисті стіни печерного лабіринту, що пропливали мимо, – ніхто ще не помер. Тільки та, у єдиній картатій спідниці, минулого року напилася дідового димедролу, що вже вийшов його термін, тупо заснула на екзамені з філософії. А потім, як і всі вони, перекинулася на іншого».

Але зараз, коли за його спиною йшла вперта Марійка, з наївною свічкою в руках, він раптом жахнувся, наскільки реальним може бути це відчуття: «Якщо з нею щось станеться, я помру!»

Від одного припущення «Якщо з нею щось станеться» його «Я» провалювалося в безодню.

Мир здивовано озирнувся назад, намагаючись зрозуміти: а на біса вона йому здалася?

– Як ти? – пошепки спитав він.

– Нормально.

– Далі важка ділянка, – суворо кивнув Марійчин Сталкер у бік неправильної форми нори. – Рухатимемося рачки, дуже повільно. Якщо посиплеться, не панікуй, не смикайся, не кричи. І не роби спроби мене рятувати. Зможеш рухатися, намагайся тихо-тихо повзти назад…

«А якщо ні? Якщо з нею щось станеться?

…я помру», – спокійно підтвердив його внутрішній голос.

«Ясна річ, – зневажливо гмикнув Мир. – Оскільки її смерть повісять саме на мене. А я краще помру, ніж сяду у в’язницю!»

Обігнувши стегном глинистий виступ, він шмигнув у темряву обваленої підземної галереї. Марійка нагнулася, просуваючи туди голову та руку зі свічкою. Вставши на чотири кінцівки, Мир обережно й на подив вправно почав дертися по насипу з грудок спресованої тисячолітньої землі.

«Може, саме ними й накрило вчора тата», – тривожно подумала Марійка й загасила вогонь.

Стало страшно.

Боячись дихати занадто голосно, вона послідовно повторювала рухи свого поводиря. Тепер світло виходило тільки від нього. Бездарний ліхтарик на її шиї волочився десь під животом. Вона відключила його й нервово запхала в нагрудну кишеню. Кучеряве волосся раптом разом полізло їй у вічі. Нестійкі земляні камені кришилися під пальцями.

Марійка пересувалася майже на дотик, бачачи лише, що насип із глинистих валунів ставав чимдалі вищим, і спина Мира вже впирається в стелю – ту саму, яка може обвалитися будь-якої хвилини.

Її супутник обернувся, промінь з його каски потрапив їй в око.

– Пробач, – ледве чутно мовив він. – Тут найнебезпечніший момент. Щілина. Лізь за мною. Але зажди. Я тобі підсвічу.

Вона побачила, як світна каска Мира зникає в сумнівному отворі під стелею, що грізно вискалилася свіжим пластом землі, – разом із Миром зникло і світло. І опинившись в непроглядній темряві, Марійка боязко завмерла, не ризикуючи навіть доторкнутися до кнопки свого ліхтаря. Їй здалося, що минула маленька вічність, перш ніж світло знову повернулося до неї, чітко окреслюючи щілину, – обличчя Мира з’явилося вже з іншого боку, і, коротко зітхнувши, вона поповзла на нього, як на маяк.

«Зараз мене засипле. Зараз!» – пискляво стогнала боязка грудка у глибині живота. Кожен рух доводилося відвойовувати у страху, він сковував її, немов стягуючий крем, яким Марійка не користувалася ніколи.

Її очі з надією вчепилися в обличчя Мира, що втілював у цій непроглядній пітьмі єдиний сенс її життя!

Відвертаючись, аби промінь не бив їй у вічі, одногрупник міцно схопив її за плечі й потягнув на себе. Марійка старанно перебирала тремтячими ногами.

«Хто б міг подумати, – промайнула раптом недоречна і на диво спокійна думка, – що він і я… разом. Адже про це я завжди і мріяла».

Притискуючи Марійку до себе, Мир витягнув її назовні. Вона обрушилася на нього всім тілом, інстинктивно вчепившись у шию своєї опори. Декілька секунд він стояв, упираючись у виступ стіни, а Ковальова лежала у нього на грудях, бездумно прислухаючись до стрімкого серцебиття їх обох.

«Хто б міг подумати, що я і вона… Бачила б нас зараз наша група! Не повірили б!»

Тільки до чого тут група? Просто так склались обставини, і він мусить захищати, оберігати, полегшувати кожен крок цієї ходячої шпаргалки, що вирушила з ним у чортову діру. Бо коли з нею щось станеться…

Мир лагідно погладив «шпаргалку» по голові і, не розтискаючи обіймів, швидко спустився разом із нею по крутому обривистому насипу.

– Усе! Гірше позаду.

«Якщо не брати до уваги зворотного шляху», – але цього він не захотів говорити. Нехай супутниця зітхне спокійно.

Попереду був новий коридор із похмурими, вихлястими боками, але тепер можна було знову йти на своїх двох.

І Марійка несподівано усвідомила, що загадкові земляні печери схожі на побудований із піску замок із уже висушеними сонцем, згладженими стінами, що обсипаються, – тільки збільшений у сотню разів. А її підземний поводир зовсім не схожий на інститутського красеня Красавицького, такого ліниво-випещеного і зарозуміло-недосяжного. Тут, у глибині піскового замку, він здавався майже рідним.

– Ходімо, ще хвилин десять, напевно, – посуворішав він.

Судячи з Марійчиної «Чайки», у Мира було завидне відчуття часу, оскільки рівно через дев’ять хвилин і тридцять сім секунд провідник сказав:

– Ну, ось і він, – втомленим, майже спустошеним голосом мовив Мир і по-джентльменськи пропустив її вперед, у чорний провал діри.

Марійка Ковальова, з відродженою свічкою в руці, зробила крок у вигинисту, як креслярське лекало, арку і, опинившись у напівкруглій залі, відразу ж побачила те, заради чого прийшла сюди, – високий грубий вівтар із розпиляних православних ікон, притулений до хвилеподібної бетонної стіни.

– Боже