Буря Мечів - Джордж Мартін
Що більше я пив, то більше про неї думав, а що більше думав, то більше тверднув у мене прутень, і скоро я вже терпіти цього не міг. І я, дурбило, загорнувся в шубу з ніг до голови, намотав на голову вовняний шарф і рушив на її пошуки. Сніг валив так, що раз чи двічі я починав блудити, а крижаний вітер продував до кісток, хоч я й закутався весь.
Жінка ж була в кепському гуморі: почала відбиватися, коли я її лапнув. Довелося тягнути її додому й розпаковувати на ній шубу, а коли мені це вдалося, вона виявилася гарячішою, ніж я пам’ятав; ми чудово розважилися, а тоді я заснув. На ранок, коли я прокинувся, сніг припинився, світило сонце, але я був не в тому стані, щоб йому радіти. Я був весь подертий і пошматований, півпрутня відірвано, а на підлозі валялася ведмежа шкура. А потім серед вільних людей поповзли оповідки про лису ведмедицю, яку бачили в лісі з двома дуже дивними ведмежатами. Ха! — він ляснув себе по дебелому стегну.— Шкода, що не можу її розшукати. Непогано з нею в ліжку було, з тією ведмедицею. Жінка ще в житті мені так не опиралася й таких синів не дарувала.
— А як би ви вчинили, якби знайшли її таки? — посміхнувшись, поцікавився Джон.— Ви ж кажете, вона вам прутня відкусила.
— Тільки половину. А мої півпрутня довші, ніж у декого цілий,— пирхнув Тормунд.— А от ти... це правда, що вам прутні відтинають, коли беруть вас на Стіну?
— Ні,— обурено заперечив Джон.
— А я думаю, так і є. Бо чого б тоді від Ігритти відмовлятися? Навряд чи вона б сильно опиралася. Ця дівчина готова під тебе лягти — це ж у неї на обличчі читається.
«Та вже точно читається,— подумав Джон,— і, схоже, половина валки це бачить». Він задивився на сніг, щоб Тормунд не помітив, як він почервонів. «Я — вояк Нічної варти»,— нагадав він собі. То чого він почувається, як засватана дівка?
І дні, і навіть ночі він здебільшого проводив у товаристві Ігритти. Манс Рейдер не заплющував очей на Тарарахову недовіру до «ворона-перекинчика», тож, видавши Джонові новий овчинний плащ, запитав, чи не хоче він тепер їздити з Тормундом Велетозгубом. Джон радо погодився, а вже наступного дня Ігритта з Риком Довгосписом покинули Тарарахів загін і перейшли до Тормунда. «Вільні люди приєднуються, до кого схочуть,— пояснила йому дівчина,— а Капшук Кісток нам уже впоперек горла».
Щовечора, зупиняючись на ночівлю, Ігритта розстеляла спальні хутра поряд з Джоном — незалежно від того, лягав він поруч з багаттям чи далеченько від нього. Одного разу він прокинувся й відчув, що вона тулиться до нього, пригорнувши рукою за груди. Довший час він лежав, дослухаючись до її дихання, намагаючись не звертати уваги на тиск між ніг. Розвідники часто тулилися під одним хутром, щоб зігрітися, але Джон підозрював, що Ігритта хотіла більшого. Потому він брав до себе Привида, щоб тримати з Ігриттою дистанцію. Стара Нан частенько розповідала казки про лицарів і леді, які, лягаючи спати в одне ліжко, клали поміж собою меча, щоб не заплямувати честь, але, думав Джон, деривовка замість меча він, певне, використовує перший.
Та все одно Ігритта не відступалася. От позавчора Джон зробив помилку: сказав, що мріє про гарячу купіль. «Холодна вода краща,— миттю втулила Ігритта,— якщо, звісно, є кому тебе після неї зігріти. Ріка ще не вся у кризі, ходи!»
«Та ти мене до смерті заморозиш»,— розсміявся Джон.
«Усі ворони бояться сиріт на шкірі? Трохи льоду тебе не вб’є. Я тобі доведу — стрибну у воду разом з тобою».
«А потім до вечора їхатимемо в мокрому одязі, промерзлі до кісток?» — заперечив Джон.
«Джоне Сноу, що ти верзеш! Ти ж не в одязі купатимешся».
«Я взагалі не купатимуся»,— твердо озвався він, і тут йому почулося, що його кличе Тормунд Грім-кулак (ніхто нікого не кликав, але то таке).
Дикуни, схоже, мали Ігритту за неабияку красуню — через її коси: серед вільного народу руде волосся траплялося рідко, і всі, хто його мав, вважалися щасливчиками, адже це — «цілунок вогню». Може, такі коси справді приносили щастя, бо були вони ще й які руді, от тільки такі сплутані, що Джону кортіло запитати, чи Ігритта їх чеше бодай раз на сезон.
Він розумів, що при дворі лорда дівчина сприймалась би простачкою. Кругле селянське обличчя, широкий кирпатий ніс, кривуваті зуби, ще й очі далеко посаджені. Джон зауважив це ще того разу, коли вперше з нею познайомився — коли приставив їй кинджал до горла. Однак згодом він помітив ще дещо. Коли вона всміхалася, криві зуби вже не дратували. І може, очі в неї і справді далеко посаджені, зате чудового сіро-блакитного кольору і живі як мало в кого. Іноді вона стиха співала хрипким голосом, збуджуючи в ньому якісь дивні відчуття. А іноді вона сиділа біля багаття, обхопивши коліна руками, з танцюючим полум’ям у волоссі, й просто дивилася на нього з усмішкою... збуджуючи, ну, дещо інше.
Але ж він — вояк Нічної варти, він дав обітницю! «Не візьму я собі дружини, не володітиму землями, не народжу дітей». Він промовив ці слова перед віродеревом, перед батьковими богами. Їх не можна забрати назад... але й не можна зізнатися, в чому справжня причина його відмови, перед Тормундом Грім-кулаком, батьком ведмедів.
— Тобі вона не подобається? — поцікавився Тормунд, коли вони проминули ще зо двадцять мамонтів, на спинах у яких, у високих дерев’яних башточках, замість велетів сиділи дикуни.
— Та ні, просто я...— («Що мені сказати, щоб він повірив?») — Мені зарано думати про шлюб.
— Шлюб? — засміявся Тормунд.— А хто казав про шлюб? Хіба на півдні чоловік шлюбить кожну дівчину, яку любить?
Джон відчув, що знову червоніє.
— Коли Тарарах мало не вбив мене, вона за мене заступилася. Тому я її безчестити не збираюся.
— Ти тепер чоловік