Коли впаде темрява - Стівен Кінг

— Їх три, отих купи, — повторює він не зовсім виваженим голосом. — Рахування — перша. Це важливо, але не так важливо, як торкання. Є деякі речі, яких я мушу торкнутися. Наприклад, пічні конфорки. Перед виходом з дому вранці або перед тим як лягти в ліжко ввечері. Я можу бачити, що вони вимкнені, всі регулятори стирчать рисками вгору, всі конфорки темні, — але все одно мушу їх торкнутися, щоб переконатися абсолютно. І також дверцят духовки, звісно. Потім я, перед виходом з дому або з офісу, почав торкатися вимикачів. Таким коротким подвійним доторком. Перш ніж сісти до своєї машини, я мушу чотири рази поплескати по її даху. І шість разів, коли їду туди, де треба. Чотири — гарна цифра, і шість — пристойна, але десять… десять, це як…

Я помічаю струмок сліз, якого він не зауважив, сльози стікають з кута його правого ока на мочку вуха.

— Як постійно зустрічатися з дівчиною вашої мрії? — припускаю я.

— Вірно, — каже він. — І шнурки в неї на кросівках зав’язані внизу, тож кожний це розуміє.

— Ви торкаєтеся якихось інших речей? — питаю, вже знаючи відповідь. За п’ять років практики я зустрічав чимало симптомів, схожих на N. Інколи я уявляю собі, що цих нещасних жінок і чоловіків закльовують до смерті хижі птахи. Ці птахи невидимі — принаймні поки гарний або удачливий, або те й інше разом, психіатр не обприскає їх віртуальним лумінолом, а тоді освітить під вірним кутом, — проте при цьому вони цілком реальні. Найдивніше, що попри всі проблеми, вражені цим синдромом люди часто ведуть продуктивне життя. Вони працюють, вони їдять (щоправда, часто недостатньо або надмірно), вони ходять у кіно, вони кохаються зі своїми коханками чи коханцями, дружинами чи чоловіками… і повсякчас біля них ті птахи, що вчепилися й відривають дзьобами шматки їхньої плоті.

— Я торкаюся багатьох речей, — каже він і знову дарує стелі свою змучену, чарівну посмішку. — Назвіть, і я торкнуся.

Отже, лічба важлива, кажу я, але торкання ще важливіше. А що вище за торкання?

— Розміщення, — говорить він і раптом починає весь труситися, мов той покинутий під холодним дощем собака. — О Господи.

Раптом він сідає і звішує ноги з краю кушетки. На столику поряд з ним окрім коробки Одвічно-Довічних серветок стоїть ще ваза з квітами. Рухаючись дуже швидко, він пересовує вазу й коробку так, що вони тепер розташовані одне до одного по діагоналі. Тоді бере з вази два тюльпани і кладе їх стебло до стебла так, що один бутон торкається коробки, а інший — вази.

— Так вони в безпеці, — каже він. Вагається, відтак киває, ніби подумки підтверджує сам собі, що згоден з тим, що все зроблено правильно. — Я оберігаю світ. — Він знову вагається. — Поки що.

Я дивлюся на свій годинник. Час минув, і ми багато чого досягли як на перший сеанс.

— Наступного тижня, — кажу я, — знову базікатимемо, на цім же місці. — Декому я промовляю цю жартівливу фразу із запитальною інтонацією, але це не стосується N. Він потребує нового сеансу і сам це добре розуміє.

— Годі й сподіватися на чарівне зцілення, еге ж? — питає він. Зараз у нього така сумна посмішка, що її важко бачити.

Я кажу йому, що він зможе відчути себе краще. (Таке позитивне навіювання не зашкодить, це знають усі психіатри.) Потім кажу йому, щоб викинув геть амбієн і «крихітні пігулки з зеленими метеликами» — мабуть, лунеста, висловлюю припущення. Якщо вони не діють вночі, єдине, на що вони здатні, — це наробити йому шкоди в денний час. Заснути посеред траси №295 — це не розв’язання його проблем.

— Ні, — погоджується він. — Гадаю, що ні. Доку, ми зовсім не обговорювали першопричину. Я знаю її…

Ми дійдемо до цього наступного тижня, кажу я йому. А тим часом я хотів би, щоб він склав список з трьох частин: рахування, торкання, розміщення. Він зробить це?

— Так, — каже він.

Я питаю його, ледь не мимохіть, чи нема в нього суїцидних настроїв.

— Таке спадало на думку, але мені слід ще багато чого зробити.

Цікава і доволі тривожна відповідь.

Я вручаю йому свою картку і прошу телефонувати — хоч удень, хоч уночі, — якщо думка про самогубство почне здаватися йому більш привабливою. Він обіцяє. Хоча майже всі вони обіцяють.

— Тим часом, — кажу я вже у дверях, поклавши руку йому на плече, — продовжуйте постійно зустрічатися з життям.

Він дивиться на мене, зблідлий і вже без посмішки, чоловік, якого роздзьобують на шматки невидимі птахи.

— Ви коли-небудь читали «Великого Бога Пана» Артура Мейкена?

Я хитаю головою.

— Це найкошмарніша з усіх будь-коли написаних історій, — каже він. — Там один з персонажів говорить: «Хіть завжди торжествує». Але він має на увазі не хіть. Він має на увазі ґвалтування.

Паксил? Можливо, прозак. Але поки що нічого, поки я ще не розібрався як слід з цим цікавим пацієнтом.

* * * * *

7 червня 2007

14 червня 2007

28 червня 2007

На наступний сеанс N. приносить своє «домашнє завдання», як я й очікував. Є багато речей у цьому світі, на які не можна покластися, і багато людей, кому не можна довіряти, але пацієнти з СНС, якщо вони не вмерли, майже завжди виконують свої завдання.

Якоюсь мірою його список комічний, з іншого боку, сумний, ще з іншого — просто моторошний. Він, кінець кінцем, бухгалтер і, я гадаю, використав якусь із їхніх бухгалтерських програм для створення контенту теки, яку він вручає мені, перед тим як самому лягти на кушетку. Це подвійні аркуші. Тільки заміть дебету-кредиту ці графіки детально демонструють ландшафт нав’язливих ідей N. Два верхні аркуші мають заголовок РАХУВАННЯ, наступні два — ТОРКАННЯ, а шість останніх — РОЗМІЩЕННЯ. Проглядаючи їх, я дивуюся, звідки він бере час на іншу свою діяльність. Хоча люди з цим синдромом майже завжди винахідливі. Мене знову відвідує ідея невидимих птахів, я бачу, як вони обсіли N., видзьобують з його плоті скривавлені шматочки.

Піднявши голову, я бачу його на кушетці, знову з міцно зчепленими на грудях руками. Він встиг розмістити вазу й коробку з серветками так, що ті утворюють діагональ. Квіти сьогодні — білі лілеї. Їхній вигляд і те, як їх покладено на столі, приводять мене до думки