Коли впаде темрява - Стівен Кінг
Але тепер я думаю інакше. Річ у тому, що цей рукопис здається живим, і до того ж живим не в гарний спосіб. Розумієш, я знаю місця, що там згадуються (я впевнена, деякі з них і ти добре пам’ятаєш — поле з розповіді N., яку занотовував Джонні, мусить бути неподалік від тієї стежки, якою ми дітьми ходили до школи), і, прочитавши ці нотатки, я тепер відчуваю сильне бажання піти і пошукати це місце. Не всупереч тривожній суті рукопису, а внаслідок цього — якщо це не нав’язлива ідея, то що тоді?
Гадаю, нічого доброго ці пошуки не дадуть.
Але думки про смерть Джонні не покидають мене, і не лише тому, що він був моїм братом. Тривожить і цей вкладений сюди рукопис. Ти прочитаєш його? А як прочитаєш, то повідомиш мені свою думку про нього? Дякую тобі, Чарлі. Сподіваюся, я не дуже нахабно втручаюсь у твоє життя. І ще… якщо ти вирішиш виконати волю Джонні й спалити ці папери, я не матиму нічого проти.
Щиро,
«мала сеструха» Джонні Бонсейнта,
Шейла Бонсейнт-Леклер
964 Лісбон-стріт
Люїстон, Мейн 04240
P.S. Ой, я так наїхала на тебе!
2. Нотатки до історії хвороби
1 червня 2007
N. — 48 років, партнер у великій бухгалтерській компанії в Портленді, розлучений, батько двох дочок. Одна — аспірантка у Каліфорнії, друга навчається у коледжі тут, у Мейні. Сам означає свої теперішні стосунки з колишньою дружиною як «віддалені, але дружні».
Він каже:
— Я знаю, що виглядаю старшим за свої 48 років, бо не висипаюся. Я намагався приймати амбієн і ті, що з зеленим метеликом[50], але від них тільки куняю на ходу.
На моє запитання, скільки часу він страждає на безсоння, отримую моментальну відповідь:
— Десять місяців.
Я питаю його, чи не через безсоння він звернувся до мене. Він посміхається в стелю. Більшість пацієнтів надають перевагу стільцю, принаймні під час першого візиту — одна жінка казала мені, що на кушетці вона почувається кумедною невротичкою з карикатури в «Нью-Йоркері», — але N. одразу ліг на кушетку. Він там лежить, міцно сплівши пальці собі на грудях.
— Гадаю, докторе Бонсейнт, ми обидва все добре розуміємо, — відповідає він.
Я питаю його, що він має на увазі.
— Якби я хотів лише позбутися мішків під очима, то пішов би або до хірурга-косметолога, або до свого сімейного лікаря — який, до речі, мені вас і порекомендував, сказав, що ви дуже сильний спеціаліст, — і попросив би чогось потужнішого за амбієн чи пігулки з зеленим метеликом. Мусять же існувати дієвіші препарати, чи не так?
Я мовчу.
— Наскільки я розумію, безсоння — це завжди симптом чогось іншого.
Я кажу йому, що не завжди, хоча в більшості випадків саме так. І додаю, що, якщо існує інша проблема, безсоння рідко буває єдиним симптомом.
— О, я маю й інші, — каже він. — Цілі купи. От погляньте на мої черевики.
Я дивлюся на його взуття. На ньому черевики спортивного типу на шнурках.
Лівий зав’язано вгорі, а на правому бантик внизу. Я кажу йому, що це вельми цікаво.
— Так, — каже він. — Коли я навчався у школі, дівчата мали моду зав’язувати кросівки внизу, якщо мали постійного залицяльника. Або хотіли показати хлопцеві, який їм подобається, що хотіли б з ним зустрічатися.
Я питаю, чи він з кимось зустрічається постійно, гадаючи, що цим допоможу йому розслабитися — на кушетці він лежить у напруженій позі, кісточки сплетених на його грудях пальців побіліли, ніби він боїться послабити тиск, яким їх утримує, бо інакше вони кудись відлетять, — але він не сміється. Навіть не усміхається.
— Я трохи застарий для того, щоб шукати постійних партнерів, — каже він. — Але дечого все ж таки потребую.
Він зважує.
— Я спершу зав’язував обидва черевики внизу. Це не допомогло. Натомість коли один вгорі, а інший внизу — це, схоже, таки діє. — Він звільняє праву руку від паралізуючої хватки лівої і підводить її вгору, показує мені зведеними майже впритул великим та вказівним пальцями: — От на скілечки.
Я питаю його, чого він потребує.
— Знову привести свій мозок до ладу. Хоча намагання поправити собі мозок, намагаючись зав’язувати черевики у відповідності до шкільного коду спілкування… трохи зміненого згідно з наявною ситуацією… це божевілля, як ви вважаєте? А божевільні люди мусять шукати допомоги. Якщо в них узагалі збереглася хоч дещиця здорового глузду — маю надію, що в мене він ще є, — вони це розуміють. Отже, тому я тут.
Він знову зчіплює пальці і дивиться на мене поглядом, у якому прочитуються зухвалість і переляк. А також певна полегкість. Він лежав безсонними ночами; намагаючись собі уявити, як воно — розповідати психіатрові, що він боїться за свій здоровий глузд, аж ось нарешті він це зробив, а я не заголосив, не кинувся тікати з кабінету і санітарів у білих халатах не викликав. Дехто з пацієнтів вважає, ніби у мене в сусідній кімнаті сидить напоготові ціла команда таких людей у білих халатах, озброєних сачками для метеликів і гамівними сорочками.
Я прошу його надати мені кілька актуальних прикладів його ментальних розладів, і він знизує плечима.
— Звичайне обсесивно-компульсивне лайно. Ви чули про цей синдром нав’язливих станів уже тисячі разів. Я до вас прийшов порадитися щодо основної причини. Розповісти про те, що трапилося у серпні минулого року. Я гадав, ви можете мене загіпнотизувати так, щоб я про все забув. — Він дивиться на мене з надією.
Я йому кажу, що, хоча тут немає нічого неможливого, гіпноз діє краще як допоміжний засіб для пригадування, а не для блокування пам’яті.
— Ет, — каже він. — А я цього не знав. Паскудство. — Він знову втупився у стелю. На одній половині його обличчя працюють м’язи, і мені здається — він хоче ще щось сказати. —
Розумієте, це може становити небезпеку. — Він замовкає, але це лише пауза; м’язи в нього під вилицею не перестають напружуватися й розслаблятися. — Моя проблема може бути дуже небезпечною. — Знову пауза. — Для мене. — Знову пауза. — Можливо, й для інших.
Кожний сеанс психотерапії — це серія виборів, розгалуження шляхів без дорожніх знаків. Наразі я міг би його спитати, що саме за проблема
