Львів самотніх сердець - Юлія Мельникова

— Це буде суд не лише над Коеном, — кивали Несвіцькому в єзуїтській колегії, — а й гучний процес над усією юдейською лжерелігією. Настав час викрити її, довести, що справжній юдаїзм — це доктрина римо-католицької церкви, а все, що євреї вважають юдаїзмом — така ж шизма[38], як грецька чи бусурманська віри.

— Але Коен розумний, — побоювалися єзуїти, — він обожнює диспути, і до того ж переконаний, що юдеї — більші християни, ніж ті, що носять хрести. Він усі наші слова переверне по-своєму, і публіка повірить Коену.

— Тоді зробимо суд закритим, — сказав Несвіцький, — проведемо його в стінах нашої колегії, за сімома замками, у присутності інквізиторів та вищого священства. Я навіть запрошу кардиналів з Ватикану…

— А обвинувачувати в ритуальних кровопролиттях будемо? — поцікавилися в Несвіцького.

— Треба рожевої маци спекти, з зафарбованим соком, щоб виглядала замішаною на християнській крові. Я зберу все, що говорив Коен про християн, і цього цілком вистачить, щоб звести його на кострище, — вихвалявся єзуїт.

Цього ранку Нехемія Коен, як звичайно, прослизнув в «асиру» через чорний хід і сів у ганебне крісло з вепрячої шкіри.

— Г-споди, вибач мене, грішного, — прошепотів він, й почав накладати на голову обруч тфіллін з маленькою коробочкою. Коен уже обмотав руку тонким чорним ременем, як двері до комірки відчинились.

— Рабин Нехемія Коен Лемберґер? — запитали в нього єзуїти.

— Я, — відповів Коен.

Нехемію Коена вели до в’язниці на очах усієї Староєврейської вулиці, просто в смугастому молитовному вбранні, накинутому на плечі. Хтось співчував йому, хтось зловтішався.

— Коен відпокутує вчинене. Він заслуговує смерті.

— Коен стане мучеником і тим самим змиє свій найбільший гріх, наклеп на Шабтая Цві.

— Коен уникне кострища, раз йому нічого не коштувало репетувати на весь Стамбул, що він мусульманин, — сичали сабатіанці. — Він знайде спосіб домовитися з інквізицією.

Процес міг би й не відбутися, якби незадовго до юдейського Великодня, напровесні 1676 року, з багатого будинку шляхтичів Любомирських не пропала шестирічна Злота, незаконна дочка покоївки[39]. Злоту тримали в чорному тілі, примушуючи виконувати брудну роботу, і ганяли по місту з дрібними дорученнями. Львівські крамарі добре знали це маленьке, ясноголове дівча з великими синіми очами, вбране в стару одежину, що прибігало до них купити то свічок, то мила, то солі.

Про її походження пліткували, начебто Злота — дочка одного впливового магната, що вона занадто витончена й мила для простолюдинки. За це дівчинку немилосердно лупцювали не тільки добродії її матері, але й прислуга Любомирських, яка, по суті, мала б краще ставитись до Злоти.

І ось наприкінці березня Злота зникла.

Куховарки послали її за фіґами для десерту, але пройшло півдня, а дівчисько не поверталося. Спочатку подумали, що вона потрапила під коня, або заблукала в лабіринті грецьких крамниць, або навіть утекла від осоружного життя куди-небудь за місто. Її мати — яка раніше, до речі, Злоту не вельми шкодувала, називаючи її не інакше як «мій проклін», увечері відпросилась у Любомирських і кинулась по крамницях.

Греки й вірмени в один голос сказали, що сьогодні Злота до них не заходила.

Зійшлися на думці, що у дівчиська, поки вона йшла за фіґами, хтось відібрав гроші, і воно до ночі не з'явиться, побоюючись прочуханки.

— Прийде ще, — казала покоївка, — плаче де-небудь у завулку.

Але ні наступного дня, ні через тиждень Злота не з’явилася. Почалися пошуки. Найшлися свідки, що бачили, як маленька дівчинка заходила в Жидівську браму і з тих пір безвісти зникла. У всьому єврейському ґетто влаштували ретельний обшук. Заглядали не тільки в убогі домівки, але й перевіряли пивниці, комори, вигрібні ями, зривали підлоги, розбивали стіни. Знайшли багато чого, тільки не Злоту.

Тим часом наближався Пейсах. На Староєврейській вулиці витрушували хлібні крихти й влаштовували велике прибирання. Жодної часточки квасного не мало залишатися в будинку протягом цілого тижня. Кипіла робота в пекарні: пекли мацу. Кравці не встигали розправитися з купою замовлень: біднота справляла собі обновки до свята. Увечері 14 нісану домочадці, чисті й у новій одежі, сідали за стіл з першою зіркою.

Сім днів Пейсаху — це єдині сім днів, коли єврей Львова вважає себе паном.

У Пейсах він сам собі Чарторийський і Собєський. Він сидить у кріслі, наче пан, і радіє втечі з Міцраїма. А лайла азі куланові месубім, наспівує він, поїдаючи зі старовинного тарелю солодкі яблучка, розтерті з горіхами, медом та корицею. Двері відчинені. Вважають, що у дні Пейсаха домівки праведників відвідує Еліяху-Наві, Ілля-Пророк. Хрумтять тонкі коржі маци, хліба бідних.

Він згадує про тонни жаб, що звалилися з неба, води Нілі, що закипіли, як кров, песіх мух, що затьмарили сонце. І сорок років блукань по Синаю. В Ізраїль, звичайно, можна було прийти за місяць, але народ раббів не смів ступити на Землю Обітовану. Ізраїль — країна волі. Коли євреї стануть