Дві Вежі - Джон Рональд Руел Толкін
Він жваво пробіг десяток кроків і зупинився, оглядаючись, як собака, що проситься погуляти.
— Куди! — крикнув Сем. — Моя мотузочка завжди напоготові!
— Що ти, що ти! Смеагорл заприсягся!
Вони вирушили в путь глибокої ночі, при слабкому світлі холодних зірок. Спершу Горлум повів їх на північ, назад до мокрої канави, потім завернув навскіс праворуч, віддаляючись від хребта Емін-Мейл по кам'янистій ярузі, що тяглася до самих боліт! Швидко, безшумно рухалися вони в темряві. Чорна ніч, чорна тиша стояла над пустельними рівнинами Привражжя.
Розділ 2 ЧЕРЕЗ ТРЯСОВИНУ
Горлум рухався моторно, витягав шию, нюхав, часом ставав навколішки. Нелегко було встигати за ним; але мимовільний провідник, здавалося, покинув усі думки про втечу; якщо гобіти відставали, він затримувався і чекав. За кілька годин вони знову вийшли до вже знайомої поперечної канави, але вже набагато далі від гір.
— Тут! — оголосив Горлум. — Тут можна спуститися і пройти далеко, туди! — він показав на схід, звідки йшов важкий, нудотний дух боліт. [203] Горлум покрутився на крутім схилі, потім тикнув пальцем униз:
— Оце спуск! Смеагорл вже колись спускався отут. Ховався від орків…
Він рушив першим, гобіти за ним. Спуском виявилася справжня канава; вона у цім місці ставала неширокою і мілкою — усього ліктів десять-дванадцять. По дну розтікалася вода — одна з незліченних річок, що стікають з гір, щоб завмерти у стоячих ставках і драговиннях. Горлум повернув праворуч, приблизно у напрямку на південь, і потягся, шльопаючи пласкими ступнями по воді. Йому була приємна вогкість, він хихотів і навіть пробував нишком мугикати щось, начебто пісеньку:
Ґрунт твердий, кусючий, злий,
На вугілля схожий,
Ніжки наші палить, змій.
Ніхто не допоможе.
Камінь, скелі, валуни, Немов кістки оголені
— Хто розгризти зможе?
А вода, струмки, потоки
Освіжають ніжно ноги,
Холодом лоскочуть…
Можна досхочу плескатись,
Можна смачно харчуватись,
Якщо тільки схочем…
Ага! Чого ж ми схочемо? — додав він, нишком зиркнувши на гобітів. — Зараз скажемо! Він колись відгадав, проклятий Торбінс відгадав…
Вона — помацать — крижана,
Не диха зовсім, хоч жива,
Кольчугу носить цілий рік,
П'є воду, хоч не хоче пить.
В глибокім вирі не потоне,
Але на суші — швидко сохне,
Бо доля їй така дана.
Отож, скажи, хто є вона?
Це просто рибка смачненька,
Яку можна з'їсти раденько!
Очі його спалахнули, і Сему стало не по собі. Серйозне питання дошкуляло йому з тієї хвилини, як Фродо взяв [204] Горлума за провідника: чим його годувати? Фродо, звичайно, над цим не замислювався, але Горлум напевно себе не скривдить! Чим цей тип годувався увесь цей час, поки шпигував за ними? «Ситно їсти йому не доводилося, це ясно, — міркував Сем, — ач, який заморений. Перебирати харчами не стане, на безриб'ї і гобіт підійде. Ми заснемо, а він… та ні, доки я живий, цьому не бувати!»
Вони довго йшли видолинком; їхні ноги з кожним кроком наливалися втомою. Горлум був, як і раніше, бадьорий, але коли небо почало сіріти, якось знітився і зупинився.
— День уже близько, — шепнув він, начебто день, як небезпечний хижак, міг підслухати і напасти із засідки. — Смеагорл залишиться тут, я залишуся, не хочу бачити Жовту Пику…
— Ми б сонцю були тільки раді, - сказав Фродо, — але зупинитися — це непогана ідея, настав час відпочити.
— Раді Жовтій Пиці? Дуже нерозумно, — пробурмотів Горлум. — Вона вас викаже тим, негарним… Добрі, розумні гобіти залишаться зі Смеагорлом. Навколо повно орків і дуже негарних істот. У них гострі очі. Ховайтеся разом зі мною!
Вони примостилися під глинистим схилом брили, не вищим за зріст людини. На дні лежали пласкі сухі камені, вода текла попід другим схилом. Фродо і Сем сіли на камінь, Горлум, хлюпаючи ногами, швендяв по воді.
— Потрібно щось з'їсти, — сказав Фродо. — Ти голодний, Смеагорле? Запаси в нас невеликі, але ми можемо поділитися.
Згадка про голод запалила злі іскри у величезних очись-ках Горлума, і він почав скиглити на свій попередній лад:
— Ми голодні, ссстрашенно голодні, мій дорогессень-кий… А чим вони харчуютьссся? Чи не почассстують насс сссмачненькою рибинкою?
Він висунув язика, показавши гострі жовті ікла, і облизав безкровні губи.
— Риби в нас немає, - розвів руками Фродо. — От є хлібці (він підняв шматочок і показав) і вода, якщо, звичайно, цю воду можна пити.
— Можна, можна, вода гарна, — підтвердив Горлум. — Пийте, поки є що пити. Але що це в них таке, мій доро-гессенький? Сссмачненьке? Чи ні? [205]
Фродо подав йому шматок хлібця на обривку листка-обгортки. Горлум понюхав і скривився:
— Смеагорл знає цей запах! Листя з лісу ельфів, тьху, гидота! Смеагорл лазив по тих деревах і весь пропахнув, ніяк потім не міг відмити руки, свої бідні, бідні рученята…
Він відкинув листок, відламав шматочок хлібця і засунув до рота, але відразу ж сплюнув і зайшовся кашлем.
— Леле, погано мені! — заверещав він. — Отруїти, задушити хочуть бідного Смеагорла! Попелу нам дали, пороху, гидоти, ми цього їсти не можемо. Смеагорл буде голодувати. Нічого не поробиш, ми не сердимося. Гобіти добрі. Смеагорл заприсягся. Помремо з голоду — гобітська їжа не для нас. Бідний, голодний Смеагорл!
— Дуже співчуваю, — мовив Фродо, — але допомогти нічим не можу. Ці сухарики пішли б тобі на користь, але якщо вже ти їх і до рота узяти не можеш…
Гобіти мовчки зжували свою порцію хлібців. Давно вже вони не здавалися Сему такими смачними, як того ранку — може, від того, що поводження Горлума нагадало про їхні дивні властивості. Горлум проводжав заздрим поглядом кожен шматок, який вони відправляли до рота, дуже нагадуючи пса, що очікує під столом недоїдків від обіду хазяїна, і це дратувало гобітів. Лише коли вони, ретельно підібравши всі крихти, стали вкладатися спати, Горлум повірив, що від нього не приховали ніяких делікатесів, відійшов на пару кроків і схлипнув.
— Слухайте, пане, — шепнув Сем, не особливо турбуючись, чи чує Горлум, — нам обов'язково потрібно поспати, тільки по черзі: присяга присягою, а голод не тітка. Можу заручитися, хоч Горлум і став Смеагорлом, гарних манер він набратися не встиг. Отже, спіть, пане, а коли в мене очі злипатися почнуть, я вас розбуджу. Ох, погано, що його зв'язати не можна!
— Може, ти й вірно кажеш, — відповів Фродо, не знижуючи голосу. — Він перемінився, але наскільки глибока ця зміна? Однак поки що боятися нічого. Вартуй, якщо хочеш. Я посплю години зо дві, а потім зміню тебе.
Фродо
