Ярмарок нічних жахіть - Стівен Кінг

Чим би воно не було, Білл Ендрюс зараз переживав саме це. Біле світло стирало родину, простору кімнату, із якої помічники гробаря скоро вивезуть його вкрите простирадлом мертве тіло. Під час пошуків він познайомився з абревіатурою НСД, за якою ховався навколосмертний досвід. Багато хто описував, що біле світло стане тунелем, у кінці якого кличуть до себе вже померлі члени родини або друзі, або янголи, або Ісус, або ще якесь милосердне божество.

Білл не очікує на комітет із зустрічей. Він очікує на фінальний феєрверк, що розтане перед пітьмою забуття, але нічого такого не трапляється. Коли блиск тьмяніє, він опиняється ані в раю, ані в пеклі. Він у коридорі. Чоловік припускає, що це, напевно, чистилище. Коридор, пофарбований у промисловий зелений колір, із брудною потертою плиткою на підлозі, цілком міг би видатися чистилищем, якби тягнувся безкінечно. Натомість він закінчується через двадцять футів перед дверима з табличкою: АЙЗЕК ГАРРІС. МЕНЕДЖЕР.

Білл постояв із хвилину на місці, оцінюючи себе. Він носив піжаму, коли помер (чи вважав, що помер), і був босим, але тепер немає навіть натяку на рак, який, скуштувавши якось його тіла, вгризся в нього всіма зубами, не залишаючи нічого, окрім шкіри та кісток. Він, здавалося, повернувся до тієї ваги, яка була звичною для нього до нападу раку (190 фунтів включно з невеликим черевцем). Він мацає себе за зад та поперек. Пролежні зникли. Гарно. Робить глибокий вдих і видихає повітря, не заходячись надривним кашлем. Ще краще.

Він проходить трохи вперед по коридору. Ліворуч висить вогнегасник із дивним гаслом над ним: «Краще пізно, ніж ніколи!» На стіні праворуч — дошка оголошень, до якої хтось причепив кілька старомодних фото з необрізаними краями. А зверху — написаний від руки заголовок: «КОРПОРАТИВНИЙ ПІКНІК 1956 РОКУ! ЯК ЖЕ ВЕСЕЛО НАМ ТОДІ БУЛО!

Білл вивчає фото з усміхненими директорами, секретарями, офісними працівниками та замурзаними морозивом дітлахами, що весело вовтузяться. Он хлопці смажать барбекю (один із них натягнув на голову смішний кухарський ковпак), там народ кидає підкови, а он там хтось грає у волейбол, поки ще хтось плаває у річці. Хлопці вдягнені в купальні костюми, непристойно короткі та вузькі з точки зору людини двадцять першого століття. Живота немає майже ні в кого. «Статура в них, як у п’ятдесяті», — думає Білл. Дівчата носять ті старомодні суцільні купальники, у стилі Естер Вільямс[115]. Здається, що в дівчат у такому вбранні замість сідниць — суцільна випуклість над стегнами. Усі п’ють пиво. Їдять хот-доги. Усі виглядають так, наче проводять час абсолютно прекрасно.

На одній із фотографій батько Річчі Бленкмора простягає Еннмарі Вінклер підсмажену зефірку. Це смішно, бо батько Річчі був водієм автобуса та ніколи в житті не ходив на корпоративні пікніки. Еннмарі була дівчиною Біллі в коледжі. На іншому фото він бачить Боббі Тісдейла, хлопця, який був його одногрупником у коледжі на початку сімдесятих. Боббі, що називав себе Тіз Мудрець, помер від серцевого нападу, коли йому було тільки тридцять. Імовірно, у 1956 році він уже народився, але ще тільки ходив до дитячого садка або першого класу і ніяк не міг пити пиво на березі Якогось Озера. На цьому фото Мудрецю було близько двадцяти років — той вік, коли його знав Білл. На третьому фото мама Едді Скарпоні легко підкидає волейбольний м’яч. Едді став найкращим другом Білла, коли той переїхав із Небраски до Парамуса в Нью-Джерсі, а Джина Скарпоні — він колись мигцем бачив, як вона засмагала на задньому подвір’ї в самих тоненьких білих трусиках, — була однією з найулюбленіших фантазій Білла, коли він міг дозволити собі тільки мастурбацію.

Хлопець у кухарському ковпаку — це Рональд Рейган.

Білл дивиться уважніше, його ніс майже притискається до чорно-білого зображення. Жодних сумнівів. Сороковий президент Сполучених Штатів перевертає бургери на корпоративному пікніку.

Що це за корпоратив такий?

І де це, врешті-решт, Білл сам?

Ейфорія через звільнення від болю минає. Замість неї з’являється відчуття зростаючого дискомфорту та зсуву. Знайомі обличчя на фото збивають із пантелику, а від того факту, що з більшістю з них він ніколи не зустрічався, стає ще гірше. Чоловік озирається і бачить сходи, що ведуть до інших дверей. На них видніються великі червоні літери: «ЗАЧИНЕНО». Отже, залишається тільки кабінет містера Гарріса. Білл спускається до нього, вагається, а тоді стукає.

— Відчинено.

Білл заходить. Біля заваленого паперами столу стоїть чоловічок у мішкуватих штанах з високою талією на підтяжках. У нього прилизане каштанове волосся з проділом посередині. Він носить окуляри з тонкою оправою. На стінах висять рахунки та вирізані з журналів вульгарні фото оголених жіночих ніг, через що Білл згадує вантажну компанію, в якій працював батько Річчі Бленкмора. Білл був там кілька разів із Річчі, і диспетчерська станція виглядала точнісінько так само.

Якщо вірити календарю на стіні, сьогодні березень 1911 року. Це не менш безглуздо, ніж 1956 рік. Ліворуч від Білла двері. Праворуч також. Вікон немає, але зі стелі виходить і зависає над кошиком для білизни фірми «Дандукс» скляна труба. Кошик переповнений, і видається, що гора жовтих папірців — це знову якісь рахунки. Чи, може, якісь нотатки-нагадування. На кріслі перед столом папери звалені в купу двофутової висоти.

— Білл Андерсон, так? — Чоловік усівся за стіл. Потиснути руку не пропонує.

— Ендрюс.

— Ясно. А я Гарріс. Ось ви і знову тут, Ендрюсе.

Що ж, зважаючи на всі дослідження Білла про смерть, ця репліка має сенс. Яке полегшення. Хіба що йому доведеться повертатися в образі скарабея чи іще чогось бридкішого.

— Отже, це реінкарнація? У цьому вся штука?

Айзек Гарріс зітхає.

— Ви постійно запитуєте мене те саме, і я завжди даю вам одну відповідь: «Не зовсім».

— Я ж мертвий, так?

— Ви відчуваєте себе мертвим?

— Ні, але я бачив біле світло.

— Ну звісно, знамените біле світло. Ось де ви були, а ось де ви є. Заждіть хвильку.

Гарріс недбало проглядає папери на своєму столі, не знаходить того, що йому потрібно, і починає висовувати шухляди. Витягає ще кілька папок і бере одну з них до рук. Відкриває, гортає одну-дві сторінки та киває.

— Просто освіжаю деякі деталі для себе. Ви ж інвестиційний банкір?

— Так.

— Маєте дружину та трьох дітей? Двоє синів та донька?

— Правильно.

— Даруйте, але я спілкуюся з сотнями подорожніх, важко запам’ятати всіх. Я постійно збираюся упорядкувати всі ці папки, та це насправді робота секретарки, а оскільки вони жодного разу не направили до мене…

— Хто