Зворотний бік світла - Дарунок Корній
Птаха стояла, уважно та серйозно дивлячись на Мальву. Взяла дівчину за руку, відчуваючи, що та аж тремтить вся.
— Добре! Обіцяю, розповім усе. Тільки не зараз. От через три тижні ти повернешся з табору, і тоді поговоримо. Розмову почнемо зі світу, в якому ти народилася. Багато чого ти зрозумієш сама, без зайвих слів. Це надто довга розмова і заширока дорога, щоб робити все поспіхом. Воно не піде на користь ані тобі, ані мені. Домовились? — питала для годиться, бо вже все вирішила.
Та Мальві було приємно це почути. Кивнула, погоджуючись. Знала, що вередувати чи казати, що вона ліпше не поїде в той табір, а побуде поруч з Птахою і готова хоч зараз дізнатися всю правду про себе, безглуздо. Птаха має повно клопотів і без неї, бачила це, коли подорожувала поруч іншими світами.
— Ну що ж… Тоді, як це: «Йменням Сварожого кола прощаюсь з тобою, піднімаючи вгору руки!» — Мальва казала то майже серйозно.
Птаха відповіла схожими словами. Мальва зачекає. Три тижні — це не так і багато, вона сімнадцять років чекала, то що таке три тижні?
Батьки поїхала на море. Перед самим від’їздом бабуся провела з ними співбесіду, то так цю розмову тет-а-тет Мальва називала. Але ця балачка, здається, дуже надихнула батьків, бо мама після неї аж помолодшала, а тато здавався таким загадковим, усім безупинно посміхався та жартував, часто не зовсім і доречно. З його жартів реготала тільки мама, вони ж з бабусею лишень здивовано перезиралися. Так, якби Мальва не знала своїх батьків, то подумала б, що вони трохи того — телепнулися, або закохалися одне в одного. Та чи можуть закохатися ті, хто й так одне одного кохає? Тож дівчина вирішила в то не втикатися, хай розважаються як заманеться, у неї і своїх проблем вистачає. Тільки принагідно шепнула бабусі: «Ви часом з Птахою того, не перестаралися, не переборщили?» Бабуся тільки вдоволено махнула рукою, видно, все йшло за планом.
Тож Мальва, спровадивши батьків та бабусю, гайнула на три тижні в Карпати.
І от нарешті вона тут — серед пахучої хвої, де течуть мілкі та стрімкі річечки, річки, потічки, де все живе неймовірно цікавим власним життя. І тих три тижні вона постарається не згадувати ані Птаху, ані ті світи, які бачила. Хай зачекають. Бо Карпати — то така крута річ, заради якої вартує і час зупинити.
У таборовому житті майже нічого не змінилося: діти, що потребують звичної уваги, іноді аж надто прискіпливої, оскільки це не зовсім звичайні діти, дорослі, які спостерігають, наглядають, направляють, научають і принагідно також учаться. Мальва відчувала себе тут своєю. Бо якби не щасливий трапунок та добра воля Птахи, то хто зна, як склалося б її життя — життя сироти. Мальва вважалася в таборі своїм хлопцем. Вона не випадково взялася опікуватися дітьми-сиротами. Вже третій рік поспіль, ще від закінчення дев’ятого класу. Сталося все наче й випадково. Тоді одна доброчинна організація звернулася до головного тренера збірної міста з вільної боротьби з проханням посприяти волонтерському руху в залученні найкращих спортсменів та тренерів федерації для створення програми з фізичного виховання в таборах для дітей-сиріт. Зголосилося багато добровольців, однак все обмежувалося лишень усними настановами та складаннями планів на папері. Втілювати ж задумане погодилися тільки двоє, Мальва і Віра, старша на рік спортсменка, бо причини не їхати влітку завжди знайдуться. Вірка ледве добула два тижні, не втрималася. А от Мальві все сподобалося: і діти, і ті, хто це все для них організовував. Може, тому, що ніколи не почувалася між ними чужинкою. Розуміла добре, ті діти не потребували співчуття чи вдаваних жалощів, фальш відчували нутром. Була впевнена, вони потребують розуміння, як і кожен з тих, хто має повні родини, розуміння, яке часто батьки доволі легко замінюють матеріальним клопотанням. Розуміння, яке тут виставлялося на перші позиції, було відкритою раною, боліло й пекло. Мальва знала, майже підсвідомо, як давати тому всьому лад, бо вона свого часу могла опинитися серед таких дітей. Якби Птаха отой кошик з новонародженим малям підкинула під звичайнісінький пологовий будинок або під будинок дитини. Якби…
Мальва третій рік поспіль отримувала запрошення на волонтерство в цей табір і відмовляти не сміла, бо знала — на неї розраховують, на неї сподіваються. Може, то її офіра комусь там, кожен його називає по-своєму, хай буде так, як каже Птаха, — Творцю, так-от — то віддяка за те, що вона, може, й незаслужено отримала справжню любов, а не тільки співпереживання чи співчуття.
Все в таборі було добре продумане і підготовлене, бо ті, хто задумував цей табір, робили це з любов’ю. Цього літа в першому загоні, для найстарших, з’явився новий вихователь. Представився Мальві офіційно Святославом, хоча всі довкола його називали Святиком або Славком. Видавався аж надто правильним, зарозумілим, всезнайком. Завжди привітний, усміхнений, наче та дурнувата посмішка зумисне приклеєна до його обличчя. Мальва називала його паном Святославом, чи не єдина в таборі. Він їй не подобався, бо не зчитувався, як усі ті, хто перебував поруч. Птаха попереджала, що є між звичайними людьми й такі, сильні особистості, надто світлі або надто темні, що не можна їх продивитися. Святослав Величко, 23 роки. Талановитий маляр, непоганий композитор, пише музику та слова пісень для українських рок-гуртів. Закінчив Могилянку за фахом філософія в двадцять років (отакий вундеркінд), Львівську академію мистецтв, паралельно. На часі — аспірантура в Краківському університеті. Свого часу йому пощастило, як і Мальві, його всиновили в десять років. Заможні батьки дали йому добру освіту, прекрасне виховання.
В таборі Святослав вів уроки малярства для зацікавлених. Так-так, на його майстерні так і написано — «Уроки з малярства для зацікавлених», і туди повалили люди, аякже — дівчата аж пищали від задоволення мати такого вчителя: вродливого, мудрого, талановитого, сильного. Він просто виводив Мальву із себе. Денервували розмови про таланти юнака, постійні вихваляння оточуючими всіх його чеснот. Славко сказав, Святик заспівав, Славко написав, Святик намалював… Мальва не хотіла зізнатися, що також піддалася тому дурнуватому шалу, що панував у таборі, і несподівано почала закохуватися. Але, але… Оте чудо-юдо ідеальне, здається, не звертало на дівчат жодної уваги, тобто навпаки — поводило себе із усіма однаково чемно та привітно.
Так, Мальву він злив, злилася ще більше на себе, злилася і на Птаху, яка типу зробила їй приємність та
