Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський

Жабоокий зареготав. Підійшов до Ангулеми, яку притримували бандити, швидким рухом схопив її за груди. І міцно стиснув.

— Ну і що, Ясна? — заскреготів, а голос його виявився ще більш жаб’ячим, аніж очі. Бандитське призвісько, якщо вже він сам собі надав, говорило про почуття гумору. А якщо мав це бути камуфляж, то і з тим справлявся він пречудово. — От і зустрілися ми нарешті! — заскреготів знову Соловей по-жаб’ячі, щипаючи Ангулему за груди. — Радієш?

Дівчина болісно охнула.

— Де, суко, перли й камінчики, які ти в мене вкрала?

— Прийняв їх на депозит Одноокий Фулько! — крикнула Ангулема, невміло вдаючи, що їй не лячно. — Звернися до нього, щоб забрати!

Соловей заскреготав і вибалушив очі — виглядав тепер як найсправжнісінька жаба, ось-ось почне хапати на льоту мух язиком. Ще сильніше вчепився в Ангулему, яка заборсалася і застогнала ще болісніше. З-за червоної імли люті, яка заливала очі Ґеральту, дівчина знову почала нагадувати Цірі.

— Узяти їх, — наказав Ведмідь, який втрачав терпець. — На подвір’я.

— То відьмак, — непевно сказав один із бандитів із Солов’їної компанії з охорони гірництва. — Характерник! Як його голими руками брати? Він же нас якимось чаром зачарує чи ще якось так…

— Не бійтеся, — усміхнутий Шірру поплескав себе по кишені. — Без відьмачого амулету чарувати він не зуміє, а амулет у мене. Сміливо його беріть.

* * *

На подвір’ї чекали ще нові збройні нільфгардці у чорних плащах і різнобарвна шайка Солов’я. Зібралася також групка гірників. Крутилися всюдисущі діти та пси.

Соловей раптом не втримався. Наче диявол у нього втілився. Люто скрекочучи, зацідив Ангулемі кулаком, а коли упала, кілька разів її копнув. Ґеральт зашарпався у хватці бандитів, за що отримав по потилиці чимось твердим.

— Казали, — скрекотів Соловей, скачучи навколо Ангулеми, наче скажена ропуха, — що тебе у Рідбурні на палю настромили крізь жопу, ти, мале стерво! Тож паля тобі писана! І на палі здохнеш! Гей, хлопи, відшукайте десь якусь жердину та загостріть її добряче. Живо!

— Пане Страггене, — скривився Ведмідь. — Я не бачу приводу бавитися у такі поглинаючі час і жорстокі екзекуції. Бранців треба просто повісити…

Замовк під злим поглядом жаб’ячих очей.

— А помовчіть, капітане, — проскреготів бандит. — Чимало я вам плачу, аби ви робили мені недоречні зауваження. Я Ангулему на злу смерть прирік і тепер із нею пограюся. Як хочете, повісьте отих двох. До них мені діла немає.

— Але до них діло є мені, — втрутився Шірру. — Обидва вони мені потрібні. Особливо відьмак. Він — особливо. А оскільки насаджування дівчини на палю трохи затягнеться, я той час і використаю.

Підійшов і втупив у Ґеральта свої котячі очі.

— Треба тобі знати, підміннику, — сказав він, — що то я прикінчив твого друга Кодрінгера у Доріані. Зробив я те за наказом мого пана, майстра Вільгефорца, якому я служу вже багато років. Але зробив я те з великою приємністю.

— Старий лайдак Кодрінгер, — продовжив ельф, не дочекавшись реакції, — мав нахабність встромити носа у справи пана Вільгефорца. Я випатрав його ножем. А того мерзотного виродка Фенна підпалив серед його паперів і підсмажив живцем. Міг я його просто заколоти, але присвятив трохи часу й уваги, аби послухати, як він виє і кувікає. А кувікав, скажу я тобі, наче різане порося. Нічого, абсолютно нічого людського у тому витті не було.

— Знаєш, навіщо я про все це кажу? Бо тебе я також міг би просто заколоти — або наказати заколоти. Але присвячу тобі трохи часу й уваги. Послухаю, як станеш ти вити. Казав ти, що смерть завжди така сама? Побачиш зараз, що не кожна. Підпаліть, хлопці, смолу в мазниці. І принесіть якийсь ланцюг.

Щось розбилося об кут бараку й відразу вибухнуло вогнисто і з голосним гудінням.

Друга посудина зі скальною олією — Ґеральт розпізнав її за запахом — вдарила просто у мазницю, третя розкололося поблизу солдат, що тримали коней. Загуло, постало полум’я, коні впали у шал. Закрутилося, із тої крутанини вискочив пес: палав і скавчав. Один із бандитів Солов’я раптом розкинув руки й гепнувся у грязюку зі стрілою в спині.

— Хай живуть Вільні Стоки!

На вершині узгір’я, на помостах і навколо ям замаячили фігури у сірих опанчах і хутрових капелюхах. На людей, коней і на гірничі бараки полетіли нові запальні снаряди, й за ними, наче за феєрверками, тягнулися косиці диму та вогню. Два впали у майстерню, на підлогу, вислану стружкою і соломою.

— Хай живуть Вільні Стоки! Смерть нільфгардським окупантам!

Заспівало оперення стріл.

Упав під коня один із чорних нільфгардців, звалився із пробитим горлом один із бандитів Солов’я, упав із арбалетною стрілою в потилиці один зі стрижених дуболомів. Із жахливим стогоном ліг на землю Ведмідь. Стріла вдарила його у груди, у сонячне сплетіння, трохи нижче ринграфу. Була то — хоча ніхто не міг про те знати — стріла, вкрадена з військового транспорту, стандартний зразок з імператорської армії, лише трохи перероблений. Широкий дволезовий наконечник був у кількох місцях надпиляний, щоб досягнути ефекту розриву.

Наконечник чудово розірвався у череві Ведмедя.

— Геть тирана Емгира! Вільні Стоки!

Соловей заскрекотів, хапаючись за зачеплене арбалетною стрілою плече.

Закульгав по червоній грязюці один із дітлахів, навиліт прошитий стрілою когось із войовників за вільність, що стріляв гірше за інших. Упав один із тих, які тримали Ґеральта. Звалився один із тих, що тримали Ангулему. Дівчина вирвалася від другого, блискавично вихоплюючи з-за халяви ніж, тяла з широкого замаху. У гарячці схибила мимо горла Солов’я, але красиво розвалила йому щоку, майже до самих зубів. Соловей заскреготів іще скреготливіше, ніж зазвичай, а очі вилупив іще вилупастіше. Бухнувся на коліна, бризкаючи кров’ю між долонями, якими тримався за обличчя. Ангулема люто завила, підскочила, аби завершити справу, але не зуміла, бо між нею та Солов’єм розірвалася ще одна бомба, пихнувши вогнем і хмарами вонючого диму.

Навколо вже гуділа пожежа й панував вогняний пандемоніум. Коні шаліли, іржали й били копитами. Бандити й нільфгардці верещали. Гірники бігали, налякані — одні тікали, інші намагалися гасити палаючі будинки.

Ґеральт уже встиг підняти випущений Ведмедем сігіль. Високу жінку в кольчузі, яка замірялася на Ангулему моргенштерном, він коротко тяв у чоло. Чорному нільфгардцю, що підбігав із шпонтоном,