Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський
— Ти, Ґолане, не вчи діда сьорбати.
— Та чи я посмів би.
— Слухай-но, ґноме. — Ангулема сперлася чоботом об східцю столярні. — Питання тобі поставлю. Із відповіддю не поспішай. Спершу добряче подумай.
— Питай.
— Один напівельф не впадав тобі останнім часом в око? Заволока, нетутешній?
Ґолан Дроздек втягнув повітря, чхнув потужно, витер носа зап’ястком.
— Напівельф, кажеш? Який такий напівельф?
— Ти дурня не вдавай, Дроздеку. Такий, який Солов’я на одну роботу найняв. На мокрий контракт. На певного відьмака…
— Відьмака? — засміявся Ґолан Дроздек, підіймаючи з землі свою дошку. — Ото ти вчасно! А ми саме — цікаво, так? — власне відьмака шукаємо, оно, отакий власне щит малюємо і вішаємо навколо. Дивися, оно: відьмак потрібен, платня добра, до того ж постій і місце, подробиці у правлінні рудника «Мала Бабетта»… Як, до речі, пишеться: «подробиці» чи «подробіниці»?
— Напиши: «деталі». А навіщо вам у копальні відьмак?
— От, запитала. А навіщо ще, як не проти потвор?
— Проти яких?
— Стучаків та барбегазі. Страшенно вони розперезалися у нижніх штреках.
Ангулема кинула скоса погляд на Ґеральта, який кивком дав зрозуміти, що знає, про що йдеться. І потім, кашлянувши, дав зрозуміти, що час повертатися до теми.
— Повертаючись до теми… — Дівчина все зрозуміла на льоту. — Що тобі відомо про того напівельфа?
— Невідомо мені ні про якого такого напівельфа нічого.
— Я просила, щоб ти добряче подумав.
— Я так і вчинив. — Ґолан Дроздек раптом скорчив хитру морду. — І зметикував, що не кращий то вихід — щось про ту справу знати.
— Чи то?
— Чи то неспокійно тут. Місця неспокійні, й час неспокійний. Банди, нільфгардці, партизани з «Вільних Стоків»… І різні заволоки, напівельфи. І кожному всякому аж свербить, аби якийсь цуресь вчинити…
— Чи то? — наморщила носик Ангулема.
— Чи то ти мені ґрейцарів винна, Ясна. А замість віддати хочеш у нові борги влізти. Серйозні борги, бо за те, про що ти питаєш, можна й по лобі ґеляйзіґ отримати, та не голою рукою, а сокиркою. Який у тому для мене інтерес? Чи мені буде вигідно, коли я щось про напівельфа знатиму, га? Чи отримаю хоч щось? Бо якщо тільки ризик, а зюхту жодного…
Ґеральту було того досить. Розмова його знудила, подразнювали її манера і жаргон. Блискавичним рухом він схопив ґнома за бороду, шарпнув, пхнув. Ґолан Дроздек перечепився об відро з фарбою, впав. Відьмак підскочив до нього, сперся коліном у груди і блиснув ножем в око.
— Зюхтом може стати, — загарчав, — що цілим-здоровим підеш. Кажи.
Очі Ґолана, здавалося на мить, вилізуть з орбіт та підуть собі мандрувати околицями.
— Кажи, — повторив Ґеральт. — Кажи, що знаєш. Інакше так тобі горло переріжу, що ти скоріше захлинешся, ніж кров’ю стечеш.
— «Ріальто»… — прохрипів ґном. — У копальні «Ріальто»…
* * *
Рудник «Ріальто» небагато чим відрізнявся від рудника «Мала Бабетта», як і від інших кар’єрів та копалень, які Ангулема, Ґеральт і Кагір проминули і які звалися «Осінній Маніфест», «Стара Руда», «Нова Руда», «Руда Юлька», «Целестинка», «Спільна Справа» і «Фортунна Діра». На всіх кипіла праця, на всіх діставали з ям чи шахт брудну землю, вивалювали у корита й промивали на піддонах. На всіх достатньо було характерної червоної багнюки.
«Ріальто» була копальнею великою, розташованою близько вершини узгір’я. Вершина була стята і являла собою відкритий кар’єр. Тутешня промивка розташовувалася на видлубаній на схилі гори терасі. Тут, під вертикальною стіною, у якій зяяли отвори штолень і шахт, були корита, піддони, труби й інша периферія гірничого промислу. Також тут стояло справжнє селище з дерев’яних будинків, хатинок, будок, сараїв і критих корою халабуд.
— Тут я нікого не знаю, — сказала дівчина, прив’язуючи віжки до тину. — Але спробуємо погомоніти з управляючим. Ґеральт, якщо зумієш, не хапай його відразу за горло й не розмахуй майхером. Спершу най балак буде…
— Не вчи діда сьорбати, Ангулемо.
Поговорити не зуміли. Не зуміли навіть підійти до будинку, у якому підозрювали садибу управителя. На площі, де вантажили руду у вози, впакувалися просто у п’ятірку кінних.
— От холера, — сказала Ангулема. — От холера. Бачте, що кіт приніс.
— У чому справа?
— То люди Солов’я. Приїхали стягати грошву. Мене вже помітили й упізнали… Суча мати! Ото ми попали…
— Зумієш відбрехатися? — буркнув Кагір.
— Не розраховуйте на те.
— Бо?
— Я обікрала Солов’я, як тікала з ганзи. Не дарує мені того. Але — спробую… Ви мовчіть. Очі майте відкритими й будьте готові. На все.
Кінні наблизилися. Попереду їхало двоє — довговолосий сивий тип у вовчому кожусі і молодий вернигора з бородою, яку, схоже, відпустив, щоб приховати знівечення від прищів. Удавали байдужих, але Ґеральт помітив приховані блиски ненависті у поглядах, які вони кидали на Ангулему.
— Ясна.
— Новосад. Їррель. Привіт. Добрий нині день. Шкода лише, що дощить.
Сивий зліз з коня, а скоріше — зіскочив з сідла, замашисто перекидаючи праву ногу над кінською головою. Інші злізли також. Сивий віддав віжки вернигорі з бородою, якого звали Їррель, підійшов ближче.
— Ото вам прошу, — сказав. — Наша сороченька балакуча. Виходить, ти жива-здорова?
— І ногами перебираю.
— От шмаркачка пискувата! Слух ходив, що перебираєш, але на палі. Слух ходив, схопив тебе Одноокий Фулько. Слух ходив, що співала ти на муках, наче горличка, все видала, про що питали!
— Слух ходив, — пирхнула Ангулема, — що мати твоя, Новосаде, з клієнтів тільки чотири тинфи брала і все’дно ніхто більше двох давати не хотів.
Розбійник із презирливою міною сплюнув під ноги. Ангулема пирхнула знову, точно як кицька.
— Новосаде, — сказала нахабно, взявши руки у боки. — У мене до Солов’я справа є.
— Цікаво. В нього до тебе — також.
— Писок стули і слухай, поки маю бажання говорити. Два дні тому, у милі за Рідбруном, я й оці двоє моїх камратів зарубали того відьмака, на якого мокрий контракт був. Січеш?
Новосад зі значенням повів оком по товаришах, потім підтягнув рукавичку, оцінив поглядом Ґеральта й Кагіра.
— Твої нові камрати, — повторив протягло.