Відьмак. Вежа Ластівки - Анджей Сапковський
— Як собі хочете, — сказав Шірру, не дочекавшись відповіді. — Не стану наполягати на розповіді про перебіг подій. Скоріше за все, вам якось незручно мовити про те, скоріше за все, небагато є у тому, чим хвалитися. Якщо мовчання ваше не випливає з чогось зовсім іншого… Наприклад, з того, що нічого взагалі не сталося. Може, маєте ви якісь докази щодо правдивості ваших слів?
— Відтяли ми вбитому відьмаку правицю, — спокійно відповіла Ангулема. — Але пізніше спер її та зжер єнот.
— Тож маємо ми тільки оце. — Ґеральт повільно розстібнув сорочку і витягнув медальйон з головою вовка. — Відьмак те на шиї носив.
— Попрошу.
Ґеральт не вагався довго. Напівельф зважив медальйон на долоні.
— Тепер вірю, — сказав повільно. — Прикраса сильно еманує магією. Щось таке міг носити тільки відьмак.
— А відьмак, — скінчила Ангулема, — не дав би то із себе зняти, якби ще дихав. Виходить, це доказ залізний. Тому, паночку, грошву на стіл.
Шірру ретельно сховав медальйон, вийняв з-за пазухи сувій паперів, поклав їх на стіл і розгорнув долонею.
— Прошу отут.
Ангулема зіскочила зі скрині, підійшла, гримасуючи і крутячи стегнами. Нахилилася над столом. А Шірру блискавично ухопив її за волосся, повалив на стіл і приклав до горла ніж. Дівчина навіть крикнути не встигла.
Мечі у Ґеральта і Кагіра були вже у руках. Але запізно.
Помічники напівельфа, горлорізи з низькими лобами, тримали у руках залізні гаки. Але підходити не квапилися.
— Мечі на підлогу, — гарикнув Шірру. — Обидва, мечі на підлогу. Інакше розширю цьому дівчиську посмішку.
— Не слухай… — почала Ангулема й закінчила вереском, бо напівельф крутнув кулаком, яким тримав її волосся. І надрізав шкіру клинком, бо по шиї дівчини потік, полискуючи, струмочок крові.
— Мечі на землю! Я не жартую!
— А може, якось домовимося? — Ґеральт, незважаючи на гнів, що кипів у ньому, вирішив затягувати час. — Як культурні люди?
Напівельф ядуче засміявся.
— Домовитися? Із тобою, відьмаче? Мене прислали сюди, аби я з тобою покінчив, а не домовлявся. Так-так, одмінцю. Ти тут удавав, вертеп розігрував, а я розпізнав тебе відразу, з першого погляду. Докладно мені тебе описали. Здогадуєшся, хто мені так докладно тебе описав? Хто дав мені докладні вказівки, де і в якій компанії я тебе відшукаю? О, напевне здогадуєшся.
— Відпусти дівчину.
— Але я тебе не тільки з опису знаю, — продовжував Шірру, не маючи наміру відпускати Ангулему. — Я тебе вже бачив. Я за тобою навіть колись слідкував. У Темерії. У липні. Їхав я слідом аж до міста Доріан. До садиби юристів Кодрінгера і Фенна. Здогадуєшся?
Ґеральт повернув меч так, аби клинок відсвічував в очі напівельфа.
— Ото мені цікаво, — сказав він холодно, — як ти збираєшся вибратися з цієї патової ситуації, Шірру? Я бачу два виходи. Перший — ти відразу ж відпустиш дівчину. Другий — заб’єш дівчину… А миттю пізніше кров твоя чудово прикрасить стіни і стелю.
— Ваша зброя, — Шірру брутально шарпнув Ангулему за волосся, — має опинитися на землі до того, як я порахую до трьох. Бо потім я почну дівку кроїти.
— Побачимо, скільки зумієш покроїти. Здається мені, що небагато.
— Раз!
— Два! — почав власний відлік Ґеральт, крутнувши сігілем шиплячу «вісімку».
Ззовні долинули до них стукіт копит, ржання і форкання коней, крики.
— І що зараз? — засміявся Шірру. — На це я і чекав. То вже не пат, то вже мат! Прибули мої товариші.
— Правда? — сказав Кагір, виглядаючи у вікно. — Я бачу уніформу імперської легкої кавалерії.
— То ж то мат, але для тебе, — сказав Ґеральт. — Ти програв, Шірру. Відпусти дівчину.
— Та зараз.
Двері бараку піддалися копняку, ввійшло кільканадцятеро людей, у більшості обмундированих у чорне й одноманітне. Вів їх світловолосий бородань зі срібним ведмедем на наплічнику.
— Que aen suecc’s? — запитав він грізно. — Що тут діється? Хто відповідальний за це неподобство? За ті трупи на площі? Відповідати!
— Пане командире…
— Glaeddyvan vort! Кинути мечі!
Вони послухалися. Бо цілилися в них з арбалетів. Відпущена Шірру Ангелума хотіла відбігти від столу, але раптом виявилася у хватці крупного, різнобарвно вдягненого здоровили з банькатими, наче у жаби, очима. Хотіла крикнути, але здоровило затиснув їй рота рукою в рукавичці.
— Обійдемося без насилля, — холодно запропонував Ґеральт командиру з ведмедем. — Ми не злочинці.
— Та невже?
— Ми діємо з відома і за згодою пана Фулько Артевельде, префекта з Рідбруна.
— Та невже? — повторив Ведмідь, даючи знак, аби забрали мечі Ґеральта й Кагіра. — З відома і за згодою. Пана Фулько Артевельде. Важного пана Артевельде. Чули, хлопці?
Його люди — і чорні, й різнобарвні — зареготали хором.
Ангулема заборсалася у руках жабоокого, надарма намагаючись кричати. Не було потреби. Ґеральт уже зрозумів. Ще до того, як усміхнений Шірру почав стискати подану йому правицю. Ще до того, як четверо чорних схопили Кагіра, а троє інших направили арбалети просто у його обличчя.
Жабоокий пхнув Ангулему прямо у руки товаришів. Дівчина повисла там на мить, наче ганчір’яна лялька. Навіть не намагалася протидіяти.
Ведмідь повільно підійшов до Геральта й раптом гепнув його у пах кулаком у броньованій рукавичці. Ґеральт зігнувся, але не впав. На ногах втримала його льодяна лють.
— Може, втішить тебе новина, — сказав Ведмідь, — що ви не перші дурні, яких Одноокий Фулько використав для власної мети. Ті вигідні справки, що я тут кручу із паном Гомером Страггеном, якого дехто називає Солов’єм, йому — наче сіль в оці. Фулько аж на гівно йде, що у межах тих справок я прийняв Гомера Страггена на імперську службу і назвав командиром добровольчої компанії з охорони гірництва. Тож не в силах мститися офіційно, наймає всяких там лотриків.
— І відьмаків, — втрутився з ядучою посмішкою Шірру.
— Надворі, — голосно сказав Ведмідь, — мокнуть під дощем п’ять трупів. Повбивали ви людей, що перебувають на імперській службі! Зупинили ви працю у копальні! Не маю жодних сумнівів: ви шпигуни, диверсанти й терористи. На цих
