Крізь час. Темна Вежа II - Стівен Кінг
Ніякого «ми».
Ніяких багатотисячних демонстрацій.
Тільки Роза Лі Парке, з якої почалася хвиля, що переросте в могутній вал, і п'ять слів: Я не зрушу з місця.
Одетта часто думала: «Якби ж то я могла зробити щось подібне — якби була настільки хороброю, — то, здається, стала б щасливою на все своє життя. Але така відвага не в моїй вдачі».
Вона читала про інцидент із Парке, але спочатку без особливої зацікавленості. Інтерес у ній зростав мало-помалу. Важко сказати, коли і як її уяву полонило й охопило полум'ям те расотрясіння, що спочатку було беззвучним, а потім почало трясти Південь.
За рік чи два по тому юнак, з яким вона більш-менш регулярно зустрічалася, почав брати її з собою у Віллідж, де виступали молоді (і в більшості своїй білі) фолк-співаки. Вони включили до свого репертуару кілька нових вражаючих пісень, і це було несподівано — до всіх тих старих банальностей про те, як Джон Генрі взяв свого молотка та перегнав у роботі паровий молот (і в процесі загнав себе в домовину, Господи, Господи) і як Барбрі Ельєн жорстоко відмовила своєму спраглому від кохання молодому залицяльникові (і закінчила тим, що померла від сорому, Господи, Господи), додалися пісні про те, як почуваєшся, коли тебе вважають у місті покидьком і не звертають уваги, як почуваєшся, коли відмовляються взяти тебе на роботу, що тобі під силу, бо у тебе неправильний колір шкіри, як це — коли тебе кидають за грати і б'ють за те, що у тебе темна шкіра, а ти насмілився (Господи, Господи) сидіти у відділі закусочної в універмазі Ф. В. Вулворта, призначеному тільки для білих, у Монтгомері, штат Алабама.
І як би це абсурдно не звучало, тільки тоді вона почала по-справжньому цікавитися своїми батьками, і їхніми батьками, і батьками їхніх батьків. Їй не довелося прочитати «Витоки» — вона жила в іншому світі й часі задовго до того, як ця книга вийшла друком, а може, навіть просто з'явилася у задумах її автора, Апекса Гейлі, але саме в цей до абсурду пізній період її життя Одетті вперше спало на думку, що не так багато поколінь тому її предків заковувати в кайдани білі люди. Ясна річ, цей факт і раніше привертав до себе її увагу, але винятково як інформація без температурного забарвлення, наче рівняння, а не те, що має якесь реальне відношення до її власного життя.
Одетта склала докупи все, що їй було відомо, і її неприємно вразило, як мало вона насправді знає. Вона знала, що її мати народилася в Одетті, штат Арканзас, місті, на честь якого її (єдину дитину в сім'ї) і назвали. Було відомо, що її батько працював у маленькому містечку дантистом. Він винайшов і запатентував процедуру виготовлення і встановлення коронок, яка Десять років пролежала ніким не поміченою, а потім одного чудового дня зробила його помірно заможною людиною. Вона знала, що протягом десяти років до того, як на нього звалилося багатство, і за чотири роки по тому він розробив багато інших стоматологічних процедур, більшість із яких за природою своєю були або ортодонтичними, або косметичними, і що невдовзі після переїзду до Нью-Йорка з дружиною і донькою (котра народилася через чотири роки після отримання основного патенту) він заснував компанію під назвою «Голмс Дентал Індастріз», назва якої тепер асоціювалася з зубами так само, як «Сквіб» — із антибіотиками.
Але коли вона спитала у нього, яким було їхнє життя упродовж усіх тих проміжних років — літ, поки її не було на світі, і потім, коли вона з'явилася, — батько не захотів розповідати. Тобто говорив він багато, але до пуття так нічого і не сказав. Цю частину свого життя він для неї закрив наглухо. Якось її мама, Аліса — він називав її «ма» або часом «Еллі» (зазвичай це траплялося, коли він перехиляв чарчину чи просто був у доброму гумору) — сказала: «Дене, розкажи їй про часи, коли ти їхав на «форді» критим мостом, а ті люди стріляли в тебе», і він так похмуро подивився на Одеттину маму, поглядом забороняючи їй чіпати цю тему, що мама (вона завжди була трохи подібною до горобчика) просто зіщулилася на своєму стільці і замовкла.
Після того вечора Одетта один раз чи двічі чіплялася до матері з питаннями, але марно. Якби вона спробувала раніше, то, можливо, їй би і вдалося щось витягти, але тепер мати мовчала, тому що не хотів говорити батько. А для нього, як зрозуміла Одетта, минуле — всі ці родичі, всі ці червоні грунтові дороги, крамнички, халупи з земляною підлогою і вікнами без скла, затуленими не фіранками, а так, однією назвою, ці випадки насильства і гноблення, ці сусідські діти, що ходили в комбінезонах, що починали своє життя як мішки для борошна, — все це було для нього поховане, як мертві зуби під бездоганними, сліпучо-білими коронками. Він не хотів розповідати, а може, й не міг. Напевно, він свідомо захворів на вибіркову втрату пам'яті. Зубами під коронками було їхнє життя у будинку «Ґреймарл-епартментс» на вулиці Сентрал-Парк-Саут. Все інше ховалося під цим непроникним зовнішнім прикриттям. Його минуле було так надійно захищене, що в ньому не залишилося шпарини, крізь яку можна було б туди пролізти, жодного шляху повз ідеальний короночний бар'єр у самісіньке горло одкровення.
Детта знала, як усе було, але Детта й Одетта не були знайомі, тож рівнесенькі зуби і тут зімкнулися щільно, як брама редана.
Вона успадкувала не тільки незламну твердість вдачі свого батька, але
