Крізь час. Темна Вежа II - Стівен Кінг

сукні, виразний контраст білої бавовни і коричневої шкіри, наче вершки, так, наче вершки з глечика зависли в повітрі над кавою, текстура тканини, трусики зникають під сукнею, тільки тепер сукня була кольору спеченого помаранча, а трусики не надягалися, а знімалися, але вони досі були білі, тільки не бавовняні, а нейлонові, дешеві прозорі нейлонові труси, дешеві в кількох смислах, і вона пам'ятала, як переступала через них, пам'ятала, як вони біліли на килимку в «доджі Де Сото» сорок шостого року випуску, так, якими білими вони були, якими дешевими, не шляхетна нижня білизна, а дешеві труси, дівчина була дешевою, і бути дешевою добре, добре виставлятися на продаж, коли тебе пускають з молотка навіть не як повію, а як добрячу свиноматку; вона пригадувала не круглу порцелянову тарілку, а кругле обличчя хлопця, якогось п'яного здивованого хлопця-студента, він був не порцеляновою тарілкою, але його обличчя було таким самим круглим, як порцелянова тарілка Синьої Тітки, і в нього на щоках була павутинка, і ця павутинка виглядала такою самою синьою, як і на облямівці особливої порцелянової тарілки Синьої Тітки, але тільки тому, що неонове світло було червоним, сліпучим, у пітьмі неон з вивіски придорожнього готелю забарвив кров на його щоках, що лилася із залишених нею глибоких подряпин, у синій колір, і він тільки й повторював Навіщо ти навіщо ти навіщо ти, а потім опустив шибку вікна, виставив обличчя назовні і виблював, і вона пам'ятала, що чула голос Доді Стівенса, що линув із музичного автомата, Доді Стівенс співав про коричневі черевики з рожевими шнурками і велику панаму з пурпуровою стрічкою, вона пам'ятала, що звуки, які він видавав, блюючи, нагадували пересипання гравію в бетономішалці, а його пеніс, що кілька секунд тому стирчав із пучка волосся на лобку, наче синюватий знак оклику, тепер опав, перетворившись на в'ялий білий знак питання: вона пам'ятала, як різкий сипучий звук його ригання стих, а потім знову почалося, і вона подумала: «Так, схоже, він ще недостатньо намішав бетону, аби зацементувати свій фундамент», і розсміялася, і притисла свій палець (тепер на ньому ріс довгий ніготь) до піхви, оголеної, але вже прикритої, зарослої шорстким волоссям, і всередині неї знову щось тріснуло з різким рвучким звуком, і в цьому було стільки ж болю, скільки й насолоди (але все одно це краще, набагато краще, ніж зовсім нічого), а потім студент наосліп спробував її вхопити і плаксивим переривчастим голосом казав: «Ах ти ж клята чорномаза пизда», а вона все сміялася і сміялася, легко ухилилася від його рук, підхопила свої трусики і відчинила дверцята зі свого боку машини, відчуваючи останні сліпі удари його пальців на спині, обтягнутій блузкою, і втекла у травневу ніч. сповнену пахощів ранньої жимолості, а червоно-рожеве неонове світло відбивалося від гравію, що вкривав якусь повоєнну стоянку для автомобілів, вона запихувала свої трусики, дешеві слизькі нейлонові трусики не в кишеню сукні, а в сумочку, донесхочу забиту підлітковим косметичним мотлохом, вона бігла, світло відбивалося, а потім їй стало двадцять три, і це вже були не трусики, а віскозний шалик, і вона недбало опустила його в сумочку, йдучи вздовж прилавка відділу галантерейних виробів універмагу «Мейсі» — шалик, що в ту пору продавався за долар дев'яносто дев'ять центів. Дешевий.

Дешевий, як білі нейлонові трусики.

Дешевий.

Як вона сама.

Тіло, в якому вона жила, належало жінці, що успадкувала мільйони, але це лишалося невідомим і не мало значення. Шалик був білим, облямівка — синьою, і було те саме розламне відчуття насолоди, коли вона сиділа на задньому сидінні таксі й, забувши про водія, в одній руці тримала шалик і зосереджено його роздивлялася, а друга рука тим часом пробралася під твідову спідницю та під тасьму білих трусиків, і довгий темний палець одним-єдиним безжальним ударом зробив справу, яку треба було зробити.

Тож часом вона розсіяно замислювалася над тим, де вона була, коли була не тут, але переважно її потреби були надто раптовими і нагальними, щоби довго роздумувати, і вона просто здійснювала те, що слід було здійснити, робила те, що потрібно було зробити.

Роланд би зрозумів.

5

Одетта могла б куди завгодно їздити на лімузині, навіть у 1959-му — хоча на той час її батько був іще живий. Та навіть у 1962-му, після його смерті, вона ще не була такою казково багатою, якою стала у двадцять п'ять років із дня народженння, коли всі гроші, що трималися у трасті, перейшли у повну її власність і вона могла робити все, що заманеться. Але їй дуже не сподобалися слова, які рік чи два тому ввів у вжиток один із консервативних газетних оглядачів. «Лімузинний ліберал» — так звучала ця фраза, а Одетта була ще надто молодою, тому хотіла, щоби її такою не вважали, навіть попри те, що вона справді такою була. Не досить молода (чи дурна!), щоби вірити, нібито кілька пар витертих джинсів і сорочки захисного кольору, які вона час від часу вдягала, можуть якось змінити її матеріальний стан, або це можуть зробити поїздки на автобусі чи метро, коли в її розпордженні був автомобіль (але вона була надто зайнята собою, аби помічати образу і здивування Ендрю; він любив її і думав, що це, мабуть, якась особиста неприязнь до нього), але достатньо молода, аби досі вважати, що жест може іноді побороти істину (або принаймні підірвати її авторитет).

Ввечері дев'ятнадцятого серпня 1959 року один такий жест коштував їй половини ніг… і половини душі.

6

Одетту спочатку затягувала, потім волочила і врешті-решт підняла хвиля, що невдовзі переросла у велетенський вал. У1957 році, коли вона вступила у лави борців, утворення, яке з часом дістало назву «Рух», ще було безіменним. Вона знала трохи його історії, знала, що боротьба за рівноправ'я почалася не з «Прокламації про звільнення», а мало не з того часу, коли до Америки приплив перший корабель з рабами на борту (по суті, до Джор-Джії — колонії, яку британці заснували, аби позбутися своїх злочинців і боржників), але Одетті чомусь завжди здавалося, що все почалося в одному місці, з п'яти слів: Я не зрушу з місця.

Місцем був міський автобус у Монтґомері, штат Алабама, а слова вимовила чорношкіра жінка на ім'я Роза Лі Парке. Зрушувати Роза Лі Парке не хотіла з сидіння в передній частині міського автобуса, бо не бажала пересідати в задню частину, де, ясна річ, у міському автобусі були місця для Джима Кроу.