Прокляті - Чак Паланік

росте нове покоління трави, більш зелене, м'якіше; наче перші свіжі травинки, що вкривають поле битви, ця молода трава відмічає кожен отруйний відбиток черевика, який Стрілець залишив перед тим, як його вдарила блискавка. Всюди, де ступало його отруєне взуття, зазначає він, трава загинула, і тільки тепер вона росте там знову, посіяна наново, видаляючи сліди його нічної оргії.

Там, лише через кілька днів після того, як він перетворився на гігантський єретичний блюзнірський шашлик, насаджений на власний червоний від жару пірсинг, його останні слова вийшли на поверхню у вигляді отруйних жовтих літер, чітко помітних на тлі підрізаної зелені. Коли члени похоронної процесії несли його труну до могили, вони перетнули ці останні сердиті кроки танцю, цю доріжку, витоптану отруєними чоботами, яка — смертельно-жовтими літерами, занадто великими, щоб їх міг прочитати хтось, окрім божества, — зазначала: «До біса життя».

— Ось так, — резюмує Стрілець, — я і помер.

У тиші, що запала після його слів, я раптом чую, як хтось вимовляє моє ім'я — воно ллється у нічному вітерці, слабенькому, наче запах вогника на свічці, що запікає пустого гарбуза зсередини. З-за нічного горизонту мене, здається, кличе хор із трьох тоненьких голосів. У віддаленій, далекій-далекій темряві три різні голоси співучо повторюють: «Медісон Спенсер… Меді Спенсер… Медісон Квітка Пустелі Роза Парке Койот Трікстер Спенсер…» Сирени своїми голосами вводять мене в транс, зачаровують, ваблять у невідоме, і я починаю непевно рухатись до наживки. Я тиняюсь між могилами, загіпнотизована, і слухаю. Я просто киплю від злості.

У мене за спиною лунає голос Стрільця:

— Ти куди?

У мене зустріч, відповідаю я. Не знаю, де.

— На Гелловін? — кричить Стрілець. — Ми всі маємо бути в Пеклі до того, як проб'є дванадцята.

Не хвилюйся, кажу я, щоб заспокоїти його. Продовжуючи іти геть, здивована і вражена, переслідуючи таємничі голоси, проковтнувши наживку зі свого імені, я відповідаю Стрільцю:

— Не хвилюйся, — і спантеличено додаю: — Побачимося в Пеклі!

Розділ тридцять восьмий

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Це я, Медісон Квітка Пустелі Роза Парке Койот Трікстер Спенсер.

Ти кинув мені виклик. Гнів мій упаде на твою голову. Тепер, аби довести, що я існую, я маю вбити тебе. Як дитина переживає батька, так і персонаж має поховати свого автора. Коли ти і справді — мій автор, то твоя смерть припинить і моє існування також. Невелика втрата. Таке життя, життя твоєї маріонетки, не варте того, щоб його зберігати. Але, коли я знищу тебе і твій дешевий сценарій, а сама залишусь живою… тоді моє існування стане пречудовим, бо я стану сама собі володаркою.

Коли я повернусь до Пекла, приготуйся померти від моєї руки. Чи будь готовий убити мене».

Мої найгірші страхи виправдались. У швейцарській школі-інтернаті, де я свого часу опинилась перед зачиненими дверима оголеною, у сніжну ніч, я перетворилась на привид, якого викликали дурні багаті дівчата.

Чому я всім така цікава — всім, окрім себе?

Заповнивши собою маленьку кімнату, де я колись жила, учениці з різних класів — ці нервові дівчата, що весь час хіхікають, — проводять цей Гелловін навколо мого ліжка. Розмістившись на ліжку приблизно так само, як вони це зробили, коли тримали мене, і задушили, і спокусили повернутися до життя, сидять три Шльондри Вандершльондр. Саме їхнє тріо тоненьких голосочків Розпутних Бруднючок повторює: «Ми викликаємо вічно живу душу покійної Медісон Спенсер».

Вони повторюють в унісон:

— Явись нам, Медісон Квітка Пустелі Роза Парке Койот Трікстер Спенсер… — і вони, всі троє, тихо іржуть над моїм сміховинним іменем. Вони промовляють речитативом: — Ми вимагаємо, щоб дух Медісон Спенсер прийшов і виконав наші бажання…

Бісові шльондри. Чому мене завжди закликають виконати чиїсь бажання?

У центрі ліжка стоїть тарілка, поцуплена з їдальні: на ній горять кілька свічок; це єдине джерело світла в колишній моїй кімнаті. Завіси розсунені, відкриваючи вид на безлисті осінні дерева і дощову ніч. Двері до коридору зачинені.

Одна Дорога Хвойда нахиляється убік, засовує руку під матрац і дістає звідти книжку. Дуже потерту книжку.

— За допомогою цього особистого предмета, — заявляє Похітлива Дешевка, — ми контролюватимемо тебе і керуватимемо тобою, Медісон Спенсер…

Книжка? Це ж мій улюблений примірник «Доводів глузду»! Зібрання персонажів, які пережили власного автора.

Побачивши предмет, що належав мені, мою улюблену книжку, інші дівчата, що хіхікали й спостерігали з широко розкритими очима, замовкають. В очах у них віддзеркалюється полум'я свічок.

Саме на цій репліці, наче натискаючи Ctrl+Alt+C на клавіатурі матусиного ноутбука, я починаю повільно запинати завіси, і з першим натяком на рух дівчата у кімнаті починають верещати. Молодші дівчата спотикаються і перекидаються одна через одну, поспішаючи покинути кімнату. З легкістю, наче натискаючи Ctrl+Alt+A, я посилюю роботу кондиціонера, знижуючи температуру в приміщенні, доки дівчата, що залишилися, не починають бачити пару від дихання, що висить туманом і переливається у світлі від полум'я свічок. Наче натискаючи Ctrl+Alt+L, я вмикаю і вимикаю верхнє світло, вмикаю і вимикаю, стробуючи лампи, швидко, наче блискавка. Наповнюю кімнату еквівалентом усіх знімків зі спалахом усіх фотографів журналу «Піпл», які колись знімали мене на плівку. Я засліплюю дівчат, що зібралися тут, наче ціла армія найманих папараці.

Коли це відбувається, дівчата, що залишилися, біжать до дверей, відштовхуючи одна одну, вискакують у коридор, верещать і ридають, наче прокляті душі, замкнені у брудних клітках Пекла. Вони дряпають коліна й лікті, перелазячи одна через одну, і в кімнаті залишаються лише три злобні фурії, три Збоченки Вандерзбоченц: вони, як і раніше, сидять на моєму колишньому ліжку, навколо свічок.

Авжеж, ось вона, я, легендарна оголена дівчина, що залишила примарні відбитки мертвих долонь на ручках дверей саме цього гуртожитку. Міс Медісон Квітка Пустелі Роза Парке Койот Трікстер Спенсер. Ось вона, я, повернулась до вас лише на одну ніч, дурна, товста і розпещена дочка кінозірки. Я дивлюсь на цю трійку, на те, як їхні вивернуті балетні ноги бруднять моє ліжко, а вузлуваті тазові кістки анорексичних сідниць зариваються у мій старенький матрац, і з легкістю, наче натискаючи Ctrl+Alt+D, я зачиняю і замикаю двері до коридору. Я запечатую їх усередині моєї кімнати, так само, як матуся зазвичай замикала покоївку — біженку з Сомалі — у ванній кімнаті, доки кахлі не починали по-справжньому сяяти.

Освяченим віками, споконвічним шляхом, завивши на інфразвукових хвилях, я атакую засохлі нутрощі цих трьох Огидних О'Гидоїд, каламучу і збовтую водянистий вміст їхніх сильно постраждалих органів травлення; збиваю і підіймаю пузирями тушковані залишки, що знаходяться у їхніх кишечниках, шлунках, товстих кишках.