Прокляті - Чак Паланік
Говорячи у мікрофон, я запевняю цю помираючу мешканку Техасу, що переді мною лежить відкритий повний опис її життя, і там зазначено, що вона досить-таки швидко просувалася на шляху до Пекла, починаючи з двадцятитрирічного віку, коли вона скоїла адюльтер. Незважаючи на той факт, що з моменту весілля пройшло менше двох тижнів, вона вступила в сексуальний зв'язок із місцевим поштарем, великою мірою через те, що той нагадував їй колишнього коханця. Коли я вивалюю їй на голову цю подробицю, жінка ахає. Вона конвульсивно кашляє і затинаючись намагається спитати: «Звідки вам це відомо?»
На додачу, виявляється, що сидячи за кермом, вона сигналила на один раз більше, ніж треба. Згідно із божественним законом, пояснюю я, кожній людині дозволено упродовж усього життя сигналити не більше, ніж п'ятсот разів. Один сигнал, що перевищує це число, незалежно від обставин, призводить до автоматичного прокляття до Пекла — достатньо зазначити, що геть усі водії таксі приречені до Пекла. Аналогічний непохитний закон є чинним і для сигаретних недопалків. Дозволена кількість тут складає сотню, і кожен недопалок, що її перевищує, призводить до вічного прокляття без жодної надії на регресивне звернення. Схоже, цю постанову жінка також порушила. Всі ці подробиці викладені тут, надруковані майже нечитабельними літерами, чорним по білому, на матричному принтері — тут, у її особовій справі.
На цей момент Бабетта вже дісталася мене й стоїть біля мого ліктя, постукує носком підробленого «Маноло Бланік», і підкреслено нетерпляче дивиться на циферблат давно вже зіпсованого годинника.
Аби виграти час, я підіймаю вказівний палець, одними губами промовляю: «Зачекай», водночас розповідаючи мешканці Техасу, що вона нічого не встигне зробити за той короткий час, що залишився їй на Землі, аби заслужити собі місце в Раю. Вона має піклуватися про близьких, припинити тягти ковдру на себе і дозволити тим, хто її любить, повернутися до власного дорогоцінного короткого безладного життя. Так, ще вона має попередити їх не тиснути на клаксон і не викидати сигаретні недопалки, але потім їй слід іти далі.
Я раджу їй:
— Та помирайте вже, — потім підношу палець до контрольної дошки, кажу: — Будь ласка, не кладіть слухавку, — і натискаю на кнопку. Різко розвертаючись на стільці до Бабетти, я високо підняла брови, задаючи німе питання. Вираз мого обличчя — це одне велике «Прошу тебе!»
Бабетта розгортає папір. Стукає наманікюреним нігтем по числу в самому низу довгої колонки ледь видних, роздрукованих на матричному принтері, цифр.
— Судячи із «Загальної кількості балів провини»… — і показує мені на число, — ось тут, бачиш? — Бабетта передає мені аркуш із результатами і радить: — Тобі слід подати апеляцію, — промовивши це, вона повертається на одному старенькому підборі та йде геть.
Мій останній пекельний новобранець, — молодичка з Техасу, яка тисне на клаксон, викидає сигаретні недопалки й потихеньку помирає, — вона все блимає, блимає на «паузі».
У спину Бабетті я кричу нове питання — стосовно того, що таке «апеляція».
У відповідь, навіть не обернувшись, відійшовши вже на чотири… п'ять… шість АРМ і продовжуючи віддалятися, Бабетта кричить:
— Ти навіть не маєш бути тут…
По всьому нескінченному ряду телемаркетологів, з обох боків повертаються обличчя, і їхні власники витріщаються на мене. Група найманців і новобранців, які потрапили з корабля на пекельний бал, тиняються у межах чутності, і від подиву у них витягуються обличчя. Від цього невеличкого скупчення відділяється одна людина: це не боягузливий пірат з руками по лікоть у крові, і не похила людина, одягнена у найкращий костюм для похорон. Ні, незнайомець приблизно того ж росту й статури, що і я. Гадаю, не помилюсь, коли скажу, що йому років тринадцять. Це дівчина, і її можна було б прийняти за колишню мене: чисту, чемну Медісон Спенсер, взуту в скромні черевики й одягнену в твідовий костюм, старанно обраний таким чином, щоб на ньому не було видно бруду. На відміну від моєї теперішньої особистості, маленька незнайомка не хвалиться висохлими плямами крові демонів на руках і обличчі, волосся в неї ретельно розчесане й дуже охайно укладене. Простягнувши мені тонку руку з охайними рожевими нігтями, дівчина питає:
— Медісон Спенсер? — вона спокійно дивиться на мене, не відводячи погляду; подвійний ряд її білих зубів закутий у скобки з нержавіючої сталі. Вона ввічливо каже: — Дозвольте відрекомендуватися. Мене звуть Емілі Енн Мартін.
Так, це та маленька дівчина, що вмирала від СНІДу, чия мама плакала у слухавку. Емілі з Канади. Вона продовжує: «Яка красива у вас каблучка…» — дивлячись на діамантовий перстень, що його Стрілець поцупив у графині-вампірші, як там її звати, і віддав мені, коли я щойно прибула до Пекла.
Підтримуючи традиції робити подарунки, цілком імпульсивно я знімаю перстень. Кажу:
— Ласкаво просимо до Пекла!
І надягаю їй величезну прадавню сяючу прикрасу на тонкий цнотливий палець. Крихітна передача влади.
Бабетта, яка встигла відійти ще далі, кричить:
— Чиновники щось там наплутали! — так голосно, що почути її можуть усі оточуючі, вона продовжує: — Перевір цифри сама, — і додає: — Бо зараз, цієї хвилини, ти маєш бути у Раю.
Клавіша «пауза», що досі блимає на телефоні… чиста рука Емілі, все ще простягнута, затаврована ознакою того, що тепер вона мій перший помічник… мої вбивчі легіони й тільки-но прибулі нові послідовники, які не зводять із мене очей… усе Пекло, затамувавши подих, чекає на мій наступний крок.
Розділ тридцять другий
«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Яке жалюгідне лицемірство, скажеш ти, але не встигли мені запропонувати можливість утекти з Пекла, як мені нестерпно захотілося залишитися. Мало в яких сім'ях такі тісні відносини, як то буває у тюрмах. Мало в яких шлюбах підтримується така ж палаюча пристрасть, яка існує між злочинцями й тими, хто хоче віддати їх у руки правосуддя. Немає нічого дивного в тому, що маніяк Зодіак так немилосердно загравав із поліцією. Чи що Джек-Різник лестив і спокушав — чи лестила і спокушала — поліцейських своїми соромливими листами. Ми всі хочемо, щоб за нами ганялися. Ми жадаємо, щоб нас бажали. На цей момент я провела у Пеклі більше часу, ніж у будь-якому з моїх будинків на Землі: у Дурбані, Лондоні, Манілі… Я відчуваю щось гірше, ніж конфлікт інтересів: я стаю нещасною при одній лише думці про від'їзд».
Аби тримати різноманітні кровожерливі армії при справі й якомога подалі від себе, я наказала їм відловити і пофарбувати всіх отруйних кажанів у Пеклі в два кольори: