Прокляті - Чак Паланік

Розділ тридцять перший

«Ти тут, Сатано? Це я, Медісон. Матуся моя казала: „Медісон, ти боєць“. Тобто: я хвилююсь через будь-які дрібниці. Себто: БУДЬ-ЯКІ. Тепер я хвилююсь через те, що перемогла. Сходження до влади було, здається, занадто легким. У моєму житті, у житті моїх батьків нагороди знаходили власників після дуже невеликої боротьби. Будинки в Сінгапурі, Дубаї, Брентвуді. Життя після смерті триває; утім, воно не схоже на звичайну смерть. Щось тут негаразд, але що саме — ніяк не можу визначити».

Більше немає колишньої Меді Спенсер, дівчини із бездоганною поставою та вишуканими шкільними манерами. Та чарівна я об'явлена такою, що вмерла. Так, я знову розмістилась за консоллю телемаркетингової станції, але гарнітура у мене на голові сидить криво, щоб дати місце короні Медичі, короні, прикрашеній перлинами, і манера поводження в мене також змінилася навіки: чи то на краще, чи то навпаки.

Замість того, щоб підлещуватися до хронічно хворих, розмовляти дипломатично й таким чином, аби не налякати абонентів намаганням переконати їх у життєздатності Аїду — до речі, чи є таке слово, як «смертоздатність»? — і яскраво розписувати всі чудові можливості, які нам пропонує загробне життя, нова я залякую тих, хто зволікає, цих «запізників», які постійно відкладають час смерті. Замість того щоб виховувати й запевняти, моя нова агресивна особистість сперечається із тими, хто вмирає, і кому не пощастило отримати мене в телефонні співрозмовники. Так, мені тринадцять років, я мертва, і я працюю в Пеклі, що порушує мої права дитини, — але принаймні я не плачу й не скиглю, жаліючись на ситуацію, в якій опинилась. На відміну від цього, люди, з якими я розмовляю, так прикипіли до своїх багатств і досягнень, власних будинків, рідних і близьких, і навіть до своїх фізичних тіл. Так прикипіли до свого звичного побоювання. Ці незнайомі мені невдахи з пухлинами четвертого ступеню у мозку й нирковою недостатністю, вони все своє життя поклали на власне вдосконалення, застосовуючи й налаштовуючи кожен нюанс своєї особистості, і раптом усі їх зусилля летять шкереберть. Чесно кажучи, я по самісіньке горло сита ними.

Попередня Медісон Спенсер витрачала б час на те, щоб тримати їх за перелякану руку, втішати й заспокоювати їх. Однак та, ким я стала, каже їм виплакати цілу чортову річку сліз і померти негайно.

Час від часу якась дивізія чи рота моїх заплямованих орд, тих армій, що я їх успадкувала від Жиля де Ре, чи Гітлера, чи Іді Аміна, зупинялися поряд, благаючи надати їм якусь роботу, якесь широкомасштабне завдання задля мого уславлення.

Ще частіше біля мене зупинялись люди, яких я тренувала заради потрапляння до Пекла; вони хотіли висловити мені свою повагу. Щойно прибулі померлі, від яких все ще пахло похоронними гвоздиками й формальдегідом, ці іммігрантські душі хвалилися товстим шаром косметики й занадто сильно начесаними зачісками, які лише гробарі можуть зробити, і лише труп терпітиме. Ці новоприбулі, їх усіх переповнює нестерпне бажання обговорити свій жахливий досвід помирання, і я просто дозволяю їм базікати. У більшості випадків я спрямовую їх до численних сеансів групової терапії, які заснувала я, до нових груп спасіння «надієголіків», до стандартних груп із підтримкою однолітків, що розподілені на дванадцять етапів. Але коли порахувати велику кількість випускників і низький рівень рецидиву — Данте Аліґ'єрі був би у захваті. Тижнів через два постійних скарг і жалоби за самими собою — звичні нарікання стосовно втрачених предметів розкоші, ворогів, що продовжують жити, невідомщених кривд; додайте до цього вихваляння прижиттєвими заслугами й досягненнями, — більшість людей донесхочу наїдаються скиглінням і вирішують просуватися далі у своєму вічному існуванні. Якими б грубими не здавалися мої методи, моїх померлих друзів не знайдеш серед тих, хто століттями сидить у брудних клітках і кляне нову реальність. Ті померлі, кого я треную, врешті-решт, дивовижно добре адаптуються і плідно працюють. Колишній футболіст Рік Волк, який помер через травму тупим предметом, викликану автомобільною аварією, минулого тижня у місті Міссула, штат Монтана — цього тижня він веде колишні батальйони Чингізхана у новий похід: вони мають зібрати всі розкидані сигаретні недопалки, що неминуче потрапляють сюди. Серед них є і Гейзел Кунцелер, що два тижні тому почила від гемофілії в місті Джексонвіль, штат Флорида; тепер вона командує колишніми римськими легіонами в їхній останній, визначеній мною місії: розповсюдити мільярд трояндових кущів, що квітнуть, на тому місці, де нині розташоване Озеро теплуватої жовчі. Вочевидь, такі завдання є нічим іншим, як штучним створенням робочих місць для підвищення рівня зайнятості населення — можете подати на мене до суду, — але ця робота дає заняття оточуючим на еони років, і навіть невеликий успіх покращує загальну атмосферу в Аїді. Найважливіше полягає в тому, що ці завдання відволікають потенційних нероб і дозволяють мені сконцентрувати увагу на власних, справді важливих, проблемах.

Так, може, я всього лише мертва дитина, яку задушили під час погано зрозумілої сексуальної гри, але для мене стакан у більшості випадків наполовину повний. Утім, незважаючи на мій оптимізм, я не знаходжу жодних слідів Ґорана — не зрозумійте мене хибно: я зовсім не гасаю по всьому підземному світу в пошуках коханого, наче безнадійно самотній сталкер.

Периферійним зором я помічаю, що у моєму напрямку рухається Бабетта, стискаючи довгими білими нігтями результати мого тесту на поліграфі.

Говорячи в мікрофон, я питаю жінку середнього віку, що вмирає в Остіні, штат Техас: «Чи знайомі вам старомодні розлучення нашвидкуруч, у стилі Ріно?» Я пояснюю, як кілька десятиліть тому люди просто брали відпустку на шість тижнів, аби отримати реєстрацію в Неваді, після чого могли подавати прохання про розірвання шлюбу за згодою обох сторін. Ну, я і раджу їй сісти на найближчий літак до Ореґону, бо там нещодавно на законодавчому рівні дозволили евтаназію. Їй навіть не доведеться купувати квиток в обидві сторони, і вона помре вже до кінця цього тижня. «Забронюйте собі номер у якомусь розкішному готелі у центрі Портленда, — кажу я їй, — замовте сеанс масажу, а після нього — передозування фенобарбіталу. І все! Організуйте собі справжній відпочинок…»

Я сиджу за столом, розмовляю по телефону, схрещую пальці та клянусь, що все це правда. Їй-богу. Моє АРМ, яке б на Землі являло собою мою секцію залу, оточене владними сувенірами, різноманітними знаряддями вбивства, відрізаними частинами тіл і символами державної влади. Невеличкий клаптик гітлерівських вусиків, що витріщається на мене з пробкової дошки оголошень, не надихає на чесність.

Периферійним зором я бачу, що Бабетта