Оксамитовий перевертень - Олександр Шевченко

— Тобі батько велів женитися? — прямо спитала вона. Той кивнув.

— Ка-али, ожене.

— Добре. Тільки Орисю не бери, бо вона вже з пузом, хоча й сама не знає.

— Овва, не бели! А як тато звеляць?

— А ти татові вповідай, що хочеш на святу Покрову братися — хто ж тобі відмовить? До Покрови в Орисі живіт на ніс налазити буде! Повтори, що мусиш говорити?

— На Поклову хосю зенитися.

— Молодець. — Гафія чмокнула хлопця в чоло і здивувалася, відчувши, як по щоці в неї потекло щось тепле. Що ж вона за почвара — плаче, залишаючи слинявого нетяму, а коли матусю... її ріднесеньку... Тут Гафійка захлинулася власними думками — і риданнями.

— Цюєс, цюєс, — не зважаючи на її схлипування, Юхим смикав Гафійку за рукав сорочки, — а як ти заєс пло Олисю? Вона кала топі?

— Ні. Нічого вона мені не казала. — Дівчинка зловтішно хмикнула, вмить опанувавши себе. — Просто знаю, і все. Воно й на краще, — вже сама до себе промовила вона. — Орися — не Меланка, їй цього не подарують, ще в дьогті скупається та пір’ям порозкошує, курва вона, й мати її курва!!!

— Сцьо?

— Пусте. — Гафійка скуйовдила рідкуватий, м’який, як пушок курчатка, чуб хлопця і, не озираючись, заквапилася до місточка. Біжачи, вона повторювала подумки, що більше не оглянеться, нізащо, хоч би там що, хоч би стрісли в неї за спиною усі Висівки нараз, та все ж не втрималася, бо до неї долетів жахливий сморід, наче з пекла, він захопив її зненацька і зупинив — прямо на мосту. Це дим. Щось горить. Гафія таки обернулася й скрикнула: багряні спалахи вогню розтинали небо і її зіниці.

Вони підпалили хату.

Мазанка палахкотіла, як сухий сніп, вогонь обіймав її, облизував жадібно, палко, здавалося, що з-під призьби випустила свої пелюстки гігантська палаюча квітка, вогниста росичка, що впіймала біленьку комаху оселі і тепер не випустить її нізащо, доки не лишиться чорний попіл, сіро-чорна зола з білої кузьки... Що ж вони зробили з маминим тілом? Що ці іроди збираються з ним робити?!

Тріснула балка, солом’яна стріха теж взялася вогнем, і навіть крізь зелений серпанок дерев у крихітному садочку Гафійка помітила стовп сяючих леліток, що здійнявся догори. Якусь мить ті іскри ще трималися купи, а потім розсипалися, бризнули врізнобіч, рознесені вітром, яскраві, грайливі, як зоряний дощ, що раптом узяв та й полетів до неба, а не до землі. Хтось окликнув її, чийсь голос — тінь чийогось голосу спитала похмуро, чого вона чекає, і Гафійка, що вже готова була бігти назад, до матінки, до своєї хати, завмерла, здригнулася, востаннє уявивши собі понівечену неньку, — куди вони кинули її, у вогонь? — і повільно, човгаючи ніжками у грубих постолах, посунула вперед, сама не відаючи дороги. Під колодами, гладенька, як атласна стрічка, вплетена в її косу, переливалася жовтим тиха Качечка.

— Господи помилуй! — приніс вітер услід за чадом.

Це вбивці. Вони моляться. Он скільки молитов, щоб виблагати в їхнього Бога якоїсь милості. А її мама в житті й мухи не забила. Всіх лікувала, хто приходив до неї, жодному не відмовила. Їй було тридцять років — ще молода. Чому Він не помилував її?

Гафія зірвала з шиї хрестик, на якому присягала матері, і якийсь час — хвилю чи вічність — дивилася, як потьмяніле срібло відзивається сіруватим блиском на пестощі сонячних промінців. Вона утеряла все, що мала, але не себе. І не своє знання. Вона втратила матусю і господу, тихе життя і мрії. Добрі сусіди вбили Уляну і розтрощили майбутнє її дочки. У Гафійки не залишилося нічого, а Бога... що ж, мабуть, його в неї ніколи й не було. Рай не для таких, як вона.

— Заступи, помилуй і охорони нас, Боже, своєю благодаттю. Авжеж. Заступай їх, Боже. Давай їм блага, охороняй їх. Бо ти справді — їхній Господь. А я... я не бажаю мати з ними нічого сумісного. Навіть Бога. Ти мене чуєш, Царю Небесний? Нічого, навіть тебе! Хрестик упав у жовту воду зовсім нечутно, увійшов у неї, як у масло, й тиха Качечка прийняла у своє тепле лоно і символ втраченої віри, і ту присягу, яка застигла на ньому ледь видимим відблиском сонця, що торжествує у ще одному дні свого народження.

Провість — це дурниця; ніяких провістей не буває. Доля не шле нам вісників — для цього вона достатньо мудра або достатньо жорстока.

Селище міського типу Вишневе, Києво-Святошинський район, червень 2007 року

Новий день Тамара Олександрівна Сотник (для справжніх друзів — «просто Тома») зустріла з тяжким усвідомленням того, що їй все остогидло. Жодних підстав для такого похмурого узагальнення не було, тому воно викликало ще більше занепокоєння, аніж ґрунтоване на чомусь суттєвому передчуття. Вже спаковані валізи, пузаті торби та картонні короби з начинням розсілися по кутках спальні, готові до переїзду в будь-яку мить, хоч сьогодні, негайно. За прозорими, добре вимитими вікнами — навіщо вона драїла ті шибки вже перед від’їздом, Тома й сама не відала — буяло у всій своїй соковитій зеленій красі новонароджене літо. Сонячні зайчики, як млосні одаліски, лежали на лапатім листі кленів та платанів, повітря дзвеніло кришталевістю, і передзвін той, чистий, мелодійний, просочувався крізь стіни й через скло,