Оксамитовий перевертень - Олександр Шевченко
Уляна не бачила, хто кинув у неї перший камінь — той, який став і останнім, — та цей «хтось» діло своє знав, бо влучив у скроню. Вона ще чула, як прямо під вухом щось тріснуло, ще встигла пізнати біль — пекельний, нелюдський, такий, ніби у вічі їй хтось хлюпнув крутого окропу, ще похитнулася — тіло намагалося встояти на своїх двох, та душа була вже поза ним, і, мертва, Уляна важко впала на землю, котра — як вона й сподівалася колись — стала останнім прихистком для чаклунки, що називалась удовою, хоча ніколи не була заміжня. Те, що робили з нею потім оскаженілі миряни, бачила тільки Гафійка. Стоячи на призьбі, притиснувшись до вибіленої бокової стіни, дівчина мовчки спостерігала за каменем, який обірвав життя матері — його пожбурив Петро, — за тим, як гамселили бездиханне тіло віруючі молодички, як спокійно, розмірено піднімалися та опускалися міцні, жилаві руки корчмаря, як усміхалася Горпина — сито, безтямно, немов упирка, що досхочу напилася людської крові, — спостерігалася і запам’ятовувала. Кожний рух, кожне обличчя, кожне слово, кинуте в запалі вбивства, Гафія закарбовувала в серці — у собі. Вона забуде це, коли сама помре, але не зараз, не тепер! Нині пора тікати по-справжньому — доки хтось із добрих сусідів не зазирнув до хатини і не здивувався тому, що вона — порожня. Услід дівчині полетів крик, і вона, хоча й ніколи не чула того голосу, зрозуміла: Меланка. Вона заговорила. І знову, хриплячи, як колись, ковтаючи слова, благала:
— Стійте, та що ж це коїться?! Що ви робите, Боже правий? Уляна ж нас рятувала, за що ж ви її?
Гафія якось надщерблено всміхнулася на бігу — будь здорова, Меланю, хоч ти добро пам’ятаєш. Гляди, заговорила, лебідонько, а я... стояла, дивилася на все те й не оніміла. Не оглухла, й очі мої не осліпли, на кров материну поглядаючи... Так що живи, Меланко, тільки подалі від Горпини тримайся, бо та й чорту в геєні вогняній буття перепсує, не те що тобі. То така пройда, що й святому спротивитись може!
Проминувши садок, дівчинка вискочила до річки Качечки, вузької, неглибокої, де талапалися, ґелґочучи, тлусті гуси Левка. Наглядав за ними Юхим, первісток Нагнибіди, двадцятирічний парубійко, кругловидий, усміхнений та слинявий. Недоумок від народження, він довгий час тільки й умів, що під себе ходити, і якби не Уляна, яка щось таке з ним робила, напевне, так і помер би кебетним, як гриб. Утім, мама, пригадалося Гафійці, казала, що Юхим не жилець на цьому світі — казала їй, але не Василині, молодший син якої подався до Полтави за кращою долею, та й слід по ньому охолов. Юхим же за допомогою Уляни навчився трохи говорити, вдягатися та роздягатися без матері, а ще пасти гусей — навіть у Святу неділю, бо до церкви бідаку все рівно не пускали. Побачивши Гафію, яку дуже любив, він заухав щось привітальне, роззявив рота, від радості заслинившись ще дужче, і махнув їй рукою.
— Ооди сууди! — покликав він. Дівчинка спустилася на прибережжя і звично розкрила хлопцю обійми, він, щось мугикаючи, пригорнувся до неї, та ледве її долоні торкнулися сухої, шершавої шкіри на його шиї, якась спрага помсти, звіряча лють охопила Гафійку. Та це ж Юхим! Син Левка, того самого Левка, що лупцював її матінку, — це виродок виродка! Ану ж, як Василина прийде сюди увечері гусей заганяти, ще й обідню неодмінно відстоїть, тварюка, аж зирк — а в річці Юхим плаває! Догори спиною — і такий мертвий! Якої тоді шинкарка заспіває?! Вити буде, стогнати — шкода, цього вже не почути, та можна ж і домислити! Довгі, сильні пальці дівчини зімкнулися на худім, як у гусака, карку Юхима. Кругле обличчя хлопця змінювало свій вираз так повільно — зі щирої радості на безмежне здивування, а зі здивування — на образу, не на біль, а на якесь дитяче незадоволення, таке, ніби у немовляти глиняного свисточка відібрали, — і, напевне, це його й врятувало. Він не боронився, не намагався звільнитися, лише незграбно вимахував кволими руками, а потім похитнувся і впав у воду, прямо на дупу, здійнявши каламутні смердючі бризки, які заляпали Гафійці спідницю. А вона ж так пишалася цією мальованкою, так тішилася з того, що вже дівка, доросла, вбирається красно... Гафія труснула головою — знайшла коли нюняти! — і послабила хватку. Ні, вона не вбивця. Не така, як оті! Не хоче бути такою! Чим Юхим винен, що у таких старих на світ народився? Хто його питав? Вона глянула на тихого, лагідного, як теля, хлопа, який виповз на берег, і, все ще сидячи, розтирав в’язи та віддано дивився на неї сірими, в кривавих цяточках очима, так і не втямивши, що відбувається. І від цього малечого нерозуміння Гафійці раптом полегшало.
— Вставай, — звеліла вона, і він покірно підвівся. — От же ж лихо, доки там твоя мати мою вбиває, ти тут штани намочив! Юхиме, слухай мене уважно. Я зараз піду, а ти, якщо тебе хтось спитає, скажеш, що мене не бачив, а просто у річку впав. Зрозуміло?
— Таак. Гаапілька ка-ала, я іі не баців.
Дівчина зітхнула. Та бог з ним, яке має значення, що він скаже, так чи інакше, вона вже буде далеко — так далеко, що туди не дотягнуться закривавлені руки односельців. А якщо вона повернеться... себто коли вона повернеться за боргом, ніхто з них не зможе завдати їй шкоди — ні поодинці, ні гуртом, най би село до того часу і вдесятеро збільшилося.
Тому що вона не буде такою доброю, як мама.
Цікаво, чому їй не плачеться? Лише холодно і терпко всередині, там, де серце... Та треба ще Юхиму наказати, щоб оженився, як того хоче Левко, бо неня говорили — біди не буде, якщо діточки знайдуться, вони не слабуватимуть, то хай собі, хороший парубок, а на статки не