Зворотний бік світів - Дарунок Корній

Не вберіг. Чомусь згадалися слова Оракула: «Та, що прийде зі світу Чотирьох Сонць, украде серце Стрибога та знищить світ Відтіні». Світ Відтіні майже мертвий, серце Стрибога — теж… Але знищила їх не Птаха. Перевів подих, збираючись жбурнути смертельну кулю в беззбройного темного бога. Убивця заслуговує смерті. Він не збирається з ним теревені правити. Та слабенький голосок зупинив його:

— Батьку, не смій.

Птаха ще була жива. То вона говорила… Упав перед донькою навколішки.

— Не чіпай його, батьку, ти ж не вбивця. Ти — великий та справедливий, — ледь чутно простогнала Птаха.

Перун тріпнув рукою, і куля смерті перетворилася на прозорий серпанок та розвіялася. Поклав обережно голову доньки собі на коліна. Його бідолашна дівчинка ледве стримувала крик. Їй боліло. Коли торкнувся її тіла, відчув це. Якби міг, то забрав би той біль собі та тихо помер замість неї… Він нажився на білому світі, аж надто нажився. Птаха лежала тихо, очі, завжди такі розкішно-зелені, наповнила каламуть, пасма темного волосся де-не-де вкрилися сріблом. Вона мала нараз померти, стріла Перуна вражала миттєво… Та Птаха якимсь дивом досі жила. Лівою рукою притуляла руку до серця, з якого стриміла стріла. Червона пляма розтікалася її білосніжним платтям, роблячи його пурпуровим.

— Той, хто пам’ятає, як умирати, боїться більше життя, аніж смерті. І тому я не боюся, — вона говорила ледь чутно, життя цівочкою витікало з тіла.

У Перуна на очах зблиснули сльози. Найдорожча людина знову помирала. Він знову дозволив їй упасти, уже стоячи поруч, не вберіг, не захистив. Доля повторювалася. Птаха важко зітхнула, пляма крові збільшувалася. Життя по краплині витікало з неї. Перун уже не стримувався, він ридав.

— Може, ми встигнемо до Біловоддя? Доню, спробуймо.

— Ні, не встигнемо. Такі рани й Біловоддя не зцілює, і ти це знаєш. Це стріла Перуна.

— Люба моя дівчинко! Бідна моя…

Стрибог повільно підійшов до Перуна та Птахи. На блідому обличчі гидливо шкірився звір:

— Любов, котра не рятує! Цей світ не створила любов. Брехня та зрада — ось що створило ваш світ. І він має померти разом з тобою, Птахо. Відплата за зраду — смерть.

— Що ти знаєш про любов, блазню? — підняв очі на Стрибога Перун. — Навіть твоя донька тебе не любить. І навряд чи коли простить тобі те, що ти накоїв.

— Мені досить того, що я по-справжньому люблю свою дитину, — дивився зверхньо на Перуна, котрий тримав на колінах голову вмираючої Птахи. — Що ж, гадаю, неспроста Творець дозволив тобі, Птахо, не відразу померти. Тепер можеш чесно зізнатися в усіх своїх гріхах. Яка прикрість, люба моя Пташко, загинути від стріли Перуна! Від стріли батька чи коханця? Ти вже визначилася, хто він для тебе?

Птаха дивилася на Стрибога зеленими очима. Всередині защеміло. Він чи не вперше за останні місяці так близько бачив її. Та частинка, котра досі любила Птаху, голосно оплакувала кохання. Він має відвести очі, подалі від спокуси, має… Та не може… Уже починає жалкувати, що так самовпевнено поводиться. Ця жінка, майже мертва, має владу над ним. Теплий клубок у грудях, там, де має бути серце, заворушився. Щупальці Сварги смерті напружилися та зачали тиснути. Стрибог важко зітхнув, ковтнув повітря, ухопився за серце. Боліло…

Птаха зрозуміла це по-своєму:

— Ти досі маєш серце, Стрибе. Твоя ненависть його не вбила, і чорна Сварга смерті не зжерла його. Що ти зробив із собою, мій любий Стрибе? Навіщо?

Вона повернула голову до Перуна. Той гладив ніжно її по голові та, не соромлячись, плакав. Сльози стікали його мужнім обличчям, зморшки від того здавалися глибшими, і вода очей текла ними, наче руслами річок.

Птаха знову перевела очі на Стрибога. Їй було боляче, вона трималася з останніх сил:

— Перун знає, що таке любов. Ти — ні! Ти завжди дозволяв себе любити — мені, і доньці, батькові, матінці й іншим жінкам теж. Я помираю і навряд чи брехатиму! Я завжди була вірною тобі. Навіть подумки. Бог Перун і справді мій батько. Не найкращий поміж батьків, але вже який є. Він одного разу посоромився зізнатися в тому, що народив мене від смертної жінки. Якби він зізнався вчасно, то… Невідомо, як би все склалося, і ми про це вже не дізнаємося. Ти можеш віддати іншому лишень те, що маєш. Це закон світів. Якщо в тобі нема любові, то як ти можеш її дарувати комусь? Та все ж я перед тобою завинила. І хочу вибачитися за Мальву. За те, що вчасно не розповіла тобі про неї. Я не мала так чинити, й образи за твої зради не давали мені на це жодного права. Ти — її батько, і лишень це має значення. Чи любив ти матір цієї дитини, чи це була чергова втеча від мене — байдуже. Адже любов має прощати все. І моя простила тобі. Бо я люблю твою доньку, наче рідну, але… Не все так просто, навіть коли ти Птаха. Коли довго воюєш проти темряви, то, наперекір здоровому глузду, зачинаєш потроху уподібнюватися їй… І, очевидно, тому я так вчинила. Спочатку гадала, що це ревність веде мене. Та батько нагадав мені старі як світ слова: «Любов — то початок, але ніколи не кінець. Коли любиш, то прощаєш все. Бо твоє серце завжди обирає її чи його, обирає ту любов, якої ти гідна». Отже, я не достатньо була гідна твоєї любові, Стрибоже. Прости мені за все: за Мальву і за мою любов до тебе. Прощавай.

Вона затнулася, важко перевела подих. У її грудях заскрипіло, вона зблідла. Птаха з останніх сил чіплялася за життя, бо мусила поговорити з коханим. Востаннє.

Стрибог стояв незворушний і трохи розгублений. Чи може той, хто помирає, брехати? Велика віра в те, що він чинить правосуддя, похитнулася. Сварга смерті, котра обплутала серце, міцно тримала його у своїх лабетах. У грудях пекло. Там дотлівав згорток безсилля. Вона сказала, що він не вміє любити. Серце розболілося ще дужче. Наче хтось укручував у нього ніж. Аж зігнувся навпіл від болю, опустився на коліно. Майже торкався ним тіла Птахи.

Очі Птахи блукали його тілом, і враз… Вони вчепилися в те, що випало з-під сорочки Стрибога, коли чоловік зігнувся в конвульсіях. Маленька шкіряна ладанка,