Львів самотніх сердець - Юлія Мельникова

— І нам.

— Собєському дорого обійшлася ця перемога, от і дере з усіх.

— Мені не себе, мені Львова шкода, — вимовив раббі Нехемія. — Століття за століттям тут селилися кращі каббалісти Європи, створювали дивовижні книги, навчали своїх синів. В убогості, приниженнях, під наглядом бузувірів, вони відкривали таємниці Творіння, вдягаючись не в оксамитову мантію із золотими зірками, а в убоге рам’я, поцятковане дрібними дірочками.

Ми не завжди знаходили олії, щоб підсмажити на обід шматок риби, зате заправляли найкращою маслиновою свої ханукальні світильники й більші менори в синагогах. А зараз я, старий, стою вже перед судною брамою і з жахом бачу, як євреї божеволіють, лаштуючись витратити дорогу олію на смаження мого язика…

Фатих зніяковіло мовчав, стоячи за прилавком.

— Це моя провина, — продовжував раббі Нехемія, — я винен у тому, що дожив до такого. Треба було мені вмерти. Осман Седе мав рацію, пропонуючи мені повіситися на своїй кольоровій мотузці…

— Не кажіть так.

— На жаль… Юдейський Львів прославиться на віки не осягненням Каббали, а чварами. Ми щодня когось засуджуємо, комусь оголошуємо херем, лихословимо про когось. Ми євреї, народ розкольників. От ви, мусульмани, одностайні. Як джихад Собєському оголосили, піднялись всі до одного й кинулись туркам допомагати. А ми дві години в синагозі Нахмановичів сперечалися, ледь за бороди не смикали, кого підтримати, поляків чи турків?! Здається, в арабській мові є слово, схоже на наше прадавнє «питнот», чвари?

— Фітна — чвари, — згадав Фатих.

— Саме так. Львів буде містом фітни. Не тільки єврейської — загальної. От що мені болить найбільше. Так хочеться миру, спокою, згоди!

— Тому ви Шабтая Цві назвали злочинцем?

— Так. Боявся, що, як поверне він Ізраїльське царство, почнеться війна з турками, арабами, персами. Я вважав Шабтая авантурником. Б-г свідок, я помилився. І за це дійсно треба язик відрубати…

— Не треба! — Фатих злякався, як раббі Нехемя буде жити без язика.

— Нічого, мені пришиють зміїний, — пожартував Коен. — А тепер піду. Ні, не язик різати. Додому. До Малки й одинадцяти коеняток. Треба ж їх піднімати.

— Ви тримайтеся, хахам-баші, — сказав на прощання Фатих. — Турки на вас зла не мають.

— Ще не вистачало євреям з турками зчепитися, тоді вже усім кінець би настав, — кволо посміхнувся Коен.

Дощ посильнішав, і зелене полотнище джихаду, що не відбувся, висіло мокре. Подзенькуючи браслетами, Поганкою пройшла Ясмина, тримаючи на руках товстощокого Ахмеда. Раббі Нехемія Коен швидкими кроками пішов назад у ґетто. Після розмови з Фатихом він уперше відчув, що не все ще втрачене.

«Коли час спокою — спокій; коли час співпраці — співпраця; де потрібно зусилля — зусилля…»

Варта дозволяла Шабтаю Цві трохи пройтися витоптаним в'язничним двориком, але лише тоді, коли начальство не бачило. Решту часу він проводив замкнений у верхньому ярусі вежі Балшіга. Розжалуваного Месію виводили темними сходами в стиснутий простір, відгороджений високими стінами. Унизу була іржава, щільна земля, а вгорі — неможливо блакитне небо. Зрідка по кам’яній стіні проповзала мідна ящірка, зупинялася, занепокоєно піднімаючи маленьку зміїну голівку і, мимохіть подивившись на Шабтая, втікала.

Ні кущика, ні деревця, ні квіточки. Тут, на политій кров’ю страчених за погану поведінку в’язнів землі, навіть трава не росла.

Але одного разу в залізні ворота тюремного дворика постукав дервіш ордену Ходжі Бекташі. Весь у пилюці, обірваний, із ціпком у смаглявій руці та гострій шапці, на якій навіщось пришита яскрава ганчірка. Лахміття дервіша підперізувала жива змія, що тримала у витонченій пащі довгу вервицю з чорного агату.

Дервіш чемно вклонився стражникам і сказав:

— Мир вам.

— Мир тобі, добрий мандрівниче. Кого шукаєш у нашій похмурій темниці?

— Мені потрібен Хизр, — відповів дервіш.

— Такого не тримаємо, — заперечив стражник. — У нас є тільки Азіз Мухаммед Цві, злочинець, що зазіхнув на владу султана.

— Він і є Хизр, — упевнено мовив дервіш. — Дозвольте мені його побачити.

Стражники порадилися й обережно впустили дервіша на подвір’я в’язниці. У віддаленому куті він побачив високого, гарного чоловіка.

Промені сонця падали так, що зелений халат і зелений тюрбан Шабтая Цві здавалось, випромінювали чарівне сяйво.

Таємний учитель Муси, у ряді юдейських та мусульманських езотеричних трактатів, на ймення Хизр, заступник усіх шукаючих Світла, муж, одягнений у зелене. Ніхто не знає, хто він. Забутий