Львів самотніх сердець - Юлія Мельникова

Я цьому Хайяті-заде пояснюю: жодного разу не був у твоєму Кир’яті, і я не Юда, а Нехемія зі Львова, Лемберґер в мене прізвисько.

— Це в християн був такий лиходій, Юда з Кир’ята, — усміхнувся Леві, — що Єшуа з Нацерета (Назарета) видав римлянам за тридцять шекелів. Він потім повісився — сумління замучило — на юдиному дереві з фіолетовими квітками. Вибачте мене, але на вашому місці я зробив би те ж саме. Дерев у Львові вистачає, вибирайте яке хочете. Найкраще вішатися на кінському каштані. Непогано ще висіти на липі: дерево міцне і пахне приємно. Похорон я оплачу. Ви жити із цим далі не зможете. А мотузку — так уже й бути — дам свою, принесу з Поганки, шовкову, з кольоровими нитками…

— А тридцять шекелів?! — в раббі Нехемії почалась істерика. — У мене одинадцять дітей! Як же мені вішатися?! Хто про них подбає?!

Він дико реготав, качаючись по підлозі, вив і шкрябав, наче пес, без кінця впоминаючи ці злощасні тридцять шекелів. Леві байдуже спостерігав за ним.

— Заспокойтеся, і я скажу, як можна це виправити, — утішив його Леві. — Не качайтеся по підлозі, тут повно попелу.

— Вибачте мене, якщо зможете, — Нехемія впав перед Леві навколішки.

— Я давно вибачив вас, раббі, — відповів Леві.

Леві отримав усі рукописи Езри д’Альби — і «Ец даат»[28] і «Пардес римонім»[29]*, і навіть ті, про існування яких чув уперше.

Усе це, акуратно загорнувши в таліт, він відніс на Вірменську вулицю. Там сидів старий купець Ованес, що відправляв пакунки з купецькими караванами. Маленьке приміщення під вивіскою «Міжнародна вірменська достава» було завалено майже під стелю тюками, ящиками й коробками.

— До Стамбулу? — звичним голосом запитав Ованес у Леві, скоса зиркнувши на його тюрбан.

— Трішки далі, в Албанію, — відповів той.

— Адреса? — Ованес вийняв закладене за вухо перо й вмочив його в чорнило.

— Ульчин, двір Балшіга, для Азіз Мухаммеда Цві.

— Двір Балшіга не знаю, — заперечив вірменин, — це де? Південніше мечеті холостяків?

— Ні, це в’язниця, — зізнався Леві. — Кам’яна вежа.

— У місця ув’язнення відправлення дорожче, — попередив його вірменин.

— Нічого, я заплачу, — посміхнувся Леві й виклав мішечок золотих монет.

Вірменин перелічив монети, поклав їх назад, додавши: через місяць, не турбуйтеся, доставимо цілим та неушкодженим.

Леві не знав, що Шабтай Цві помре за день до того, як отримає трактати д’Альби, тому що в Бесараббії вибухнуть бої з турками й купецький караван піде в обхід, застрягне на Балканах. Тюки з посилками пролежать усе літо в кошарі серба Миленовіча, захованими в купах стриженої вовни. Замість місяця посилка блукатиме майже рік. Але вірменські купці в цьому анітрохи не винні.

Усе у владі Аллаха, і вірменська служба доставки теж.

Ця розмова мала відбутися ще раніше, але облога Високого Замка перенесла її на осінь. Саме тоді, коли зелені листки дикого плюща на Кальварії стали бордовими й випустили дрібні отруйні грона ягід, туди прийшли Леві й Сабіна. Шкідливий львівський змій поворізник, кістяк побратима якого ледь не коштував їм життя, поквапився відповзти убік.

Зараз не час заважати закоханим, — вирішив він і сховався в затишну ямку. Птахи раптово перестали співати, коли, піднімаючи поділ довгої шовкової сукні, пані Сабіна з роду П’ястів сходила на Кальварію.

Леві Михаель Цві вже чекав на неї.

— Осман-бею! — сказала Сабіна. — Погляньте, який вид на Львів!

— Так, вид чудовий, — посміхнувся Леві. — Але ви ще краща, моя ясновельможна.

Сабіна зітхнула.

— Пам’ятаєте? Ви обіцяли мені розкрити таємницю?

— Пам’ятаю. Але спочатку я скажу, що давно й безнадійно кохаю вас, пані Сабіно. Ніколи ще мені не доводилося зустрічати такої чарівної шляхтянки. І дуже шкода, що нам не призначено бути разом, — додав Леві.

— Але… я теж кохаю вас, Осман-бею!

— Я не Осман-бей. Мене звати Леві Михаель Цві.

— Цві?! — пані Сабіна дуже здивувалася. — Ви родич того самого Шабтая Цві?!

— Так, пані. Наші батьки — рідні брати. А по одній лінії родина Цві перетинається із царем Давидом. Якщо кого й ставити на єрусалимський престол, то крім мене й Шабтая нікого не знайдете. Ми одні такі залишилися, усіх інших хлопчиків з роду Давида вбив вилупок Ірод, син раба й до того ж ґой. Ви, напевно, пригадуєте цю сумну історію?