Дві Вежі - Джон Рональд Руел Толкін

одній кулі розмістили у Мінас-Анорі, Мінас-Ітілі та в Ортханку. Головний палантір знаходився під Зоряним Куполом в Осгіліаті, доки той не був узятий та зруйнований, а останні три десь в найвіддаленіших кутках, нині ніхто до пуття не знає, де саме — про це навіть пісень не залишилось. У Рівенделлі вважають, що це були Аннумінас, Амон-Сул та Баштове Узгір'я, що простягло-ся уздовж Затоки Лун та Срібної Гавані. Кожний кристал міг зв'язатись з будь-яким іншим, але лише осгіліатський керував усіма одночасно. І ось тепер виявилось, що палантір Ортханка зберігся! Без зв'язку з іншими він міг, щоправда, показувати лише зменшені образи минулих часів. Зрозуміло, це також ставало у нагоді Саруманові, але йому цього було замало. Він намагався сягнути своїм [181] оком якомога далі, поки не дотягся до Барад-Дура та підпав під владу Саурона. Хтозна, що сталося з палантірами Гондору й Арнору: чи розбиті вони, чи затолочені у землю, чи потонули в безоднях моря… Але принаймні один з них уцілів і потрапив до Саурона. Найімовірніше, це палантір з Мінас-Ітілю: ця фортеця була захоплена дуже давно, стала твердинею зла і зветься тепер Мінас-Моргул. Легко можна уявити, як це сталося: погляд Сарумана блукав навмання, потрапив до пастки й не спромігся вирватись. Ним керували здаля; спершу переконували, потім, коли треба, залякували. Шуліка потрапив до пазурів стерв'ятника, павук заплутався у сталевому павутинні. Цікаво, чи давно його примусили постійно звітуватись перед хазяїном та одержувати вказівки? Чи давно палантір зв'язав Ортханк з Барад-Дуром так міцно, що з одного погляду можна думкою перенестися до замку Чорного Володаря? А як вона притягає, ця куля! Я сам відчув її силу. Як вона зваблює випробувати твердість волі, перевірити, чи зумію я вирвати її з влади Ворога та направити, куди хочеться мені, - подолати моря води й часу, повернутись до Тіріону Прекрасного, причаститися до невичерпної мудрості Феанора, придивитись до майстерності його рук, насолодитись безтурботними роками, коли квітли і Срібне дерево, і Золоте… Гандальф махнув рукою і замовк.

— Але я ж нічого такого не знав, — винувато сказав Пін. — Не знав, що роблю!

— Відверто кажучи, дещо ти знав, — заперечив Гандальф. — Ти розумів, що вчинок твій поганий та дурний. Ти навіть казав це сам собі, але не побажав послухатись… А я не попередив тебе, тому що тільки зараз, у цю мить, розглянувши всі події останніх днів, зрозумів ясно всю історію. Але навіть якби я заздалегідь тебе застеріг, це не врятувало б тебе від спокуси та не полегшило боротьби з нею. Навпаки! Не обпікши пальців, не впевнишся, що вогонь пече… Зате тепер ти візьмеш до тями, що вогню слід уникати.

— Вже втямив, — сказав Пін. — Хоч всі сім куль переді мною поклади, я руки до кишень, очі заплющу, та й годі!

— Дуже добре, — посміхнувся Гандальф. — Я сподівався, що твоя розсудливість прокинеться.

— А ще я хотів спитати… — почав був Пін, але Гандальф, сміючись, перервав його: [182]

— Змилуйся! Якщо я мушу відповідати на всі питання, щоб відвернути тебе від зайвої цікавості, мені до кінця моїх днів нічим іншим займатися не доведеться! Лишенько моє… чого тобі ще треба?

— Назви всіх зірок на небі й усіх тварин на землі, історію Середзем'я від створення світу, а також описи Закрайнього Краю та Моря Розлуки, — випалив Пін. — Аякже? Чи варто бажати меншого? Але я тебе не кваплю. Поки що просто скажи, що то за тінь пролетіла над нами? Чому ти кричав «посланець Мордору»? Хто це був та навіщо летів до Ізенгарда?

— Він летів за тобою, — сказав Гандальф. — Чорний вершник, назгул на крилатому коні.

— Але звідки ж… — тремтячим голосом спитав Пін, — звідки ж йому знати, що це я дивився у…

— Звісна річ, він не знав. Від Барад-Дура до Ортханка двісті ліг пташиного льоту, а може, й більше, навіть назгулу на це треба кілька годин. Скоріш за все, Саруман часто користався палантіром з того дня, як відправив своє військо на Рохан; вважаю, чимало його потайних думок прочитав той, другий, більше, ніж Саруману сподобалось би. Отже, тепер надіслано посланця — вияснити, чим зайнятий Саруман. А після пригод сьогоднішньої ночі, треба думати, приїде другий посланець, і дуже швидко. Пастка, куди Саруман необачно поткнувся, замкнеться. Назгули не знайдуть бранця, якого їм обіцяли. Палантіра в Ортханку більше нема, і Саруман не зможе ні роздивитися, що діється в далечині, ані відповісти на виклик свого володаря. Саурон підозрює, що Саруман сховав полоненого і навмисне опирається впливу кристала. Це аж ніяк не полегшить Саруманові з'ясування стосунків. Особливо якщо врахувати, що Ізенгард лежить зруйнований, а він цілий та здоровий у недоторканому Ортханку. Хочеш не хочеш, він здаватиметься Сауронові бунтівником. А він же відмовився піти за мною, саме щоб цього уникнути! Ну, хай сам вигадує, як викрутитись… Поки він сидить в Ортханку, в нього, мабуть, вистачить сили опиратися Дев'ятці. Може, він відважиться на це, а може, затримає назгула чи хоча б уб'є його скакуна. І тоді хай пастухи пильніше стережуть табуни Рохану!

Не можу передбачити, чи добре це для нас, чи погано; може, негаразди з Саруманом перекреслять або зовсім порушать якісь плани Ворога. Але Саурон неодмінно довідається, [183] що я був у Ізенгарді, стояв на ґанку Ортханка і гобіти чіплялись за мою полу. Ось цього я боюся більш за все. Май на увазі: рятуючись від вогню, ми ліземо прямо у полум'я. Кожний стрибок Тінебора наближає нас до Країни Тіні, мій чудовий Перегріне!

Пін зіщулився та щільніше загорнувся у плащ; його раптом пронизав холод. А сіра земля все летіла й летіла з-під копит Тінебора, срібної тіні у струменях вітру.

— Поглянь, — сказав Гандальф, — перед нами долини Західного Долу, звідси дорога веде на схід. Ось та чорна пляма — вхід до Хельмового Яру. Там знаходиться Агларонд, Осяйні Печери. Про них при нагоді розпитай Гімлі — хоч раз у житті одержиш відповідь набагато змістовнішу, ніж тобі треба. Але самі печери ти не побачиш, у всякому разі, не зараз.

— Невже ми не заїдемо до Хельмового Яру? — здивувався Пін. — Куди ж ми прямуємо?

— До Мінас-Тіріта. Треба дістатись туди, поки війна не перетяла нам дороги.

— Леле! А чи далеко до Мінас-Тіріта?.

— Та вже ж не близько. Втричі далі, ніж до Золотого Двору Теодена, а до нього десь миль сто на схід, якщо брати звідси по прямій, як літають птахи… чи назгули. Тінеборові доведеться попрацювати. Хто встигне раніш? До світанку зупинятись не будемо — це ще години