Правила гри. Частина перша - Володимир Арєнєв

Мабуть, пани візитери здивувалися, що правитель здався так легко. Але він дійсно не вбачав користі з охорони «везунчиків». Та й страшенно хотілося спати — і більше нічого. Навряд чи двадцять три каторжники зможуть щось змінити, скажімо, перерізати вночі весь гарнізон та пропустити хумінів. Нісенітниці, абсурд. Не тих боїмося. Навіть смішно.

Талігхіл покликав Харріпа і сказав, що ляже поспати. «На вечерю? — не варто. Мабуть, прокинуся вранці. 1 тобі того ж».

Він роздягнувся й ліг, відчуваючи всім тілом: щось не так: чи то надто жорсткі простирадла, чи то задушно, чи…

(Звідусіль кричали. Це дике багатоголосе волання свідчило, що навколо люди, багато людей. І вони перелякані.

Треба вжити якихось рятівних…

Не додумав. Хтось випадково штовхнув коня, і вірний Джергіл уже навис над кривдником караючим мечем, лаючись та змахуючи руками. Потім нахлинуло щось зовсім уже незвичайне, зовсім не звідси, не з цих місць, не з цього життя, взагалі… Словом, не звідси. Голос. І щось… Але краєчок пам’яті, як ширма, відсік все потойбічне, те, що залишилося там, а тут уже кричали: «Вставайте, Пресвітлий, вставайте!»)

Він здригнувся й розплющив очі, за мить до цього усвідомивши, що знову бачив сон. Не сон, а саме сон.

Над ліжком навис вірний Джергіл, кричав та розмахував руками.

Ніколи його таким не бачив. У чім річ?

З’ясувалося, все дуже просто.

Хуміни прийшли.

Супутником Обхад був задоволений: витривалий, мовчазний, ловить усе на ходу. Мабуть, до його замкнутості тисячний і міг би висунути претензії, оскільки любив побалакати, але зараз все одно було не до розмов. Слава Ув-Дайгрейсові, їм вдалося перетнути Ханх одразу, майже не затримуючись, а могли ж втратити кілька годин!

Двоє вершників мчали трактом, давно випередивши військо Талігхіла й повертаючи на схід, аби піднятися вузькими гірськими стежинами на перевал Анг-Силіб — єдиний зручний для переходу армії супротивника; решта стежок були надто вузькими, звивистими та плутаними.

…Гірська стежина спочатку була широкою та зручною. Ніяких, звичних «прірви — праворуч, бескиди — ліворуч», усе, як слід. Місяць, звичайно, не сонце, але його світло теж допомагає у мандрівках, отож приблизно половину шляху вершники здолали без перешкод. Потім почалися несподіванки.

— Не рухайтеся, — попросив хтось за їхніми спинами, попросив м’яко, неголосно, наче боявся розбудити сплячого. — Зупиніть коней та спіштеся.

Обхад прикро хекнув. Звичайно: нічого дивного, що він про це не подумав, урешті-решт, востаннє в Кріні був давно, як тут пригадаєш… Але Армахог, Армахог — молодець, д-демоне смугастий! Так поспішав, аж забув попередити.

— Тепер кажіть, чому ви тут, — звелів невидимка.

Найвірогідніше, сидять о-он за тим валуном. Але де гарантія, що ще одного-двох десятків спостерігачів немає в інших місцях.

— Для цього, панове, нам зовсім не обов’язково спішуватися, — спокійним, трохи насмішкуватим тоном зауважив Обхад. — Ми б і так сказали.

Він змовк в очікуванні, що зараз накажуть не мудрувати, а відповідати на запитання, але невидимі співрозмовники не опустилися навіть до такого.

— Це ятру? — напівзапитально сказав Джулах найзвичайнісіньким тоном, наче мова йшла про новий спосіб гартування клинка. — Я не помиляюся?

Запитував він в Обхада, але відповіли згори:

— Ти не помиляєшся. Ми — ятру. А ви хто такі?

— Це довга розмова, — сказав тисячний. — Її зручніше вести біля вогнища, посьорбуючи чай та споглядаючи зірки, а отак, на стежці, все не поясниш. Скажу лише головне: Ув-Дайгрейс готує свої володіння для нових гостей, їх незабаром буде дуже багато. Війна.

— Ми знаємо. І пам’ятаємо про борг. Якщо ви приїхали тільки, щоб…

— Ми приїхали не «тільки, щоб»! — роздратовано кинув у темряву Обхад. — Може, досить грати у хованки? Чи так боїтеся нас двох, що навіть не наважуєтеся вийти, як належить гостинним господарям?

— У нас давно не було гостей, воїне, — сказав худорлявий чоловік середнього віку, несподівано з’явившись перед Обхадом. — Ми не боїмося вас. Ходімо, вчитимося мистецтву гостинності разом. Ходімо, посланцю Пресвітлого, розповіси, з чим приїхав.

На стежці миттю стало велелюдно, наче на вулиці Гардгена. Горці взяли коней за вуздечки й повели уперед, «гості» з провідником йшли трохи позаду.

…Селище ятру виглядало напрочуд спокійно. Втім, такі ідилічні настрої зіпсували нечіткі постаті, що ворухнулися по периметру кам’яного майданчика, де розташовувалися шатри; зойкнув птах, миттю відгукнувся інший: це поводир Обхада й Джулаха, приставивши до рота долоні, крикнув совою. Постаті вартових відступили у темряву й завмерли.

— Заходьте та почувайтеся в безпеці, — сказав худорлявий ятру, вказуючи на центральне шатро.

Усередині воно було розділене на кілька окремих приміщень; Джулаха й Обхада провели у центральне, до вогню. Їм піднесли килимки для сидіння, і всі, господар, його одноплемінники та гості, розсілися навколо полум’я.

— За законами гостинності, — вів далі худорлявий, — я мушу запропонувати вам поїсти та відпочити, й лише потім турбувати вас своїми запитаннями…

— Правильно, — подумки всміхнувся Обхад, — але сьогодні можна відійти від традицій. Ми поїмо та відпочинемо згодом, зараз я волів би пояснити причину нашого візиту. До речі, панове, мене звуть Обхад, мого супутника — Джулах.

— Моє ім’я — Ха-Кинг, — повідомив худорлявий. Після цього він представив сімох ятру, що сиділи поруч, але тисячний не запам’ятав імен. «Ха-Кинг», «Ха-Кинг» — щось знайоме… Десь я вже чув…

Обхад розповів про своє завдання, продемонстрував вірчі грамоти — Ха-Кинг довго й уважно вивчав сувої.

— Ми допоможемо, — повідомив нарешті. — Тільки поясніть, як.

— Взагалі-то, плану як такого я не маю. Все залежатиме від обставин. Ви зможете виділити людей, аби спостерігали за стежками, що ведуть на перевал з південних схилів гір?

— Так.

— Тоді нам із Джулахом залишається влаштуватися на Коронованому, запасти дров для сигнальної ватри і чекати знаку від ваших людей. Тоді ми передамо повідомлення у Південно-Західну, а там із допомогою дзвонів перекажуть решті веж.

Ха-Кинг замислився.

— Гарне рішення, мені подобається. Сьогодні переночуйте в моєму шатрі, а завтра вас відведуть на Коронованого. До того часу відшукають підходящих людей.

— Чудово! Пресвітлий напевне оцінить це!

— Це наш обов’язок, і ми про нього ще не забули. Така ціна нашої недоторканності, нашого миру й нашої свободи — і ми згодні платити.

— Скажи, Ха-Кинге, а якби… у вас не було зобов’язань перед Пресвітлим — ви б допомогли?

— Навряд чи. Оскільки нас би в такому випадку не існувало. Зрозумій, не буває ятру-рабів, але немає й правителя, котрий би погодився дозволити нам жити незалежно від його волі. Наші прадіди вдавалися до крайнощів, ми обрали «золоту середину»: життя, свобода та служіння. Не найгірший вибір, чи не так?

Їх влаштували на ночівлю в шатрі. Тисячний зміг заснути не відразу, але