Зворотний бік сутіні - Дарунок Корній
— Ну! — врешті гаркнув сердито. — Ти колись навчишся нормально доповідати, Радегасте? Хто вона?
— Мара, — витиснув із себе Радегаст. Останнім часом його Володар переважно в поганому гуморі і його дуже легко вивести з себе навіть поглядом. Не те що словами.
— Мара? Чого ж ти, телепню, відразу мені не доповів? Клич її негайно!
Радегаст якось невпевнено заплямкав губами. Ще вчора він мав інший наказ від Повелителя Мора. Той категорично заборонив Марі не те що з’являтися на порозі Храму Чорнобога, а й взагалі потикатися у Темний світ. А тепер ось така переміна?
— Але той, а-а-а-а-а-а-а… — пробелькотів Радегаст.
— Що «а-а-а-а»? Ти погано чуєш, Радегасте? О Чоронобоже! І це найкращий воїн у моєму війську! Що тоді говорити про інших? Мальву профукали, проклятого профукали, річку профукали. Тьху. Не акай. Бігом, одна нога тут, інша на мості. Клич Мару. Й обережно та лагідно з нею. Зрозумів?
Радегаст кивнув, та не зрушив з місця.
— Ну? Що ще не так? Хлопче, не дратуй мене. Я останнім часом у дуже поганому гуморі. — У Мора нервово засіпалося праве око. Він заплющив обидва, щоб заспокоїтися.
Радегаст, може, трохи і недалекий, але просто так зривати лють на найліпшому воїнові темного війська таки не варто. Добре, що здоровий глузд у ньому поки бере гору над емоціями.
— Вона не перед мостом, вона в Храмі, — вичавив із себе Радегаст.
— Як це? А хто її впустив? Я ж наказав: без мого дозволу нікого не впускати! — Мор знавісніло дивився на Радегаста, як ошпарений, зірвався на ноги. — Не дивно, що у нас тут безсмертні пропадають, води Мертвої ріки творять казна-що, прокляті стають смертними, отримують душу. Не темний світ, а майже Яроворот. Скоро сіріни та жар-птиці почнуть літати.
З-за спини Радегаста почувся знайомий голос:
— Мене ніхто не впускав, Море. Повелителька смерті не потребує запрошення. Вона завжди там, де присутня смерть.
Радегаст розгублено опустив голову, відходячи вбік та дозволяючи Марі зайти.
— Йменням Сварожого кола вітаю тебе, Повелителю темного світу! Хай творець своїм божественним ликом наповнить твоє серце мудрістю та розсудливістю, а розум любов’ю. Нехай не до всіх, того мені не допроситися, принаймні до своїх кревних.
Вона стояла красива та сумна. Сум в очах заступав усю глибоку чорноту її очей, у які він колись так бездумно впав. Він любив її. Він любив цю жінку і зараз, дивлячись на її худеньку постать, здається, розумів за що. Він мріяв завжди бути поруч, захищати, оберігати, а он як воно все повернуло. Та, що зараз стояла перед ним, не потребувала нічийого захисту, бо перетворилася на сильну й небезпечну жінку.
Радегаст так і стояв, впхавши голову в плечі, і поки не знав, як йому чинити — йти геть чи залишатися. Наказу не було. Мара виручила його:
— Йди, синку! Нехай дорослі порозмовляють. І цю навіжену, мою сестру Навію, будь ласка, поки сюди не впускай. Вона точно припреться, щойно почує, що я тут.
Радегаст зреагував миттєво. Низько вклонився і Мору, і Марі, побажав їй іменем Чорнобога здоров’я та добрих новин і вшився, щільно причинивши за собою двері.
— Тепер сюди й муха не залетить, не те що Навія на мітлі. Збентежений твоєю з’явою Радегаст не дозволить, — озвався втомлено Мор. — І я тебе радий бачити, Маро. Сідай, куди забажаєш. Можна й до вогню ближче. Пригадую, ти колись любила сидіти в цьому кабінеті. І якраз біля цього вогнища.
— Дякую, Море, — спокійно озвалася Мара. — Я досі люблю дивитися на вогонь. Як гарячі його язики ніжно пестять те, що через такі ніжності обов’язково стане попелом.
Двозначність її відповіді мала би роздратувати Мора, та він у відповідь лише хмикнув, рукою пропонуючи Марі сісти. Та спокійно всілася навпроти його крісла. Мор також сів.
— Ти, очевидно, здивований, Море, чому я тут. Але… — Вона зробила паузу, запитально зазираючи йому в очі. Зітхнула: — Є речі, які нас дуже тісно в’яжуть, незважаючи на те, що зараз такі часи, коли ми з тобою в різних вимірах. Це кровні зв’язки. Син, онука. Стрибог — твоє і моє дитя. Я не казатиму, що це ти зробив із нього чудовисько, бо я теж завинила. Адже залишила сина тобі, прикриваючись світоглядними інтересами, переконуючи себе, що це єдине правильне рішення. Це неправда. Я просто втікала від відповідальності. І тому відчинила не ті двері. Та зараз мова про інше. Ми з тобою вже говорили про нашу спільну відповідальність за сина. І це не просто слова. Сьогодні вранці я отримала вісточку від Мирослада, безсмертного зі світу Білих Вурдалаків. Наш син геть сказився. Він зараз у світі неврів. І такого накоїв, що аж…
Мара вмовкла, заплющила очі, перевела подих. Заговорила:
— Отже, він захопив у заручники Птаху та Перуна. Знесилив за допомогою закляття-заборони кревних Повелителів світу Білих Вурдалаків та намагається їх вбити. Йому допомагають місцеві, тому безпека світу неврів зрушена. Стрибог так заплутався, що готовий знищити і її, і себе, і того, кого він вважає своїм суперником.
Мор здивовано дивився на Мару. Вона говорила не про Мальву, вона говорила про сина? Але чому? Мара перевела очі на Мора:
— Це якась хвороблива любов, Море. Бо вона у нашого сина стоїть вище будь-чого… Пригадуєш, коли він був маленький і тільки-но вчився говорити, яке перше слово він сказав? Ти аж казився від люті. Не «мама», не «тато». Не «дай». Він сказав: «Люби». Підставляв своє личко, надував губки й белькотів: «Люби». І я цілувала його пухкенькі губенята, і він тоді так заливисто сміявся. Ми з тобою у цьому всьому винуваті. Бо ми вбили любов у нашому синові. Ти і я. Точніше, зробили його калікою: або моя, або нічия. Це наче прокляття за наші з тобою вчинки.
Мор мовчки слухав жінку. А вона знову перевела очі на полум’я і говорила далі:
— У душі нашого сина зараз настала сутінь. Це страшний стан духу. Його не можна випускати назовні. Він є в кожного. Він боязко та підступно чекає свого часу, щоб у найприкріший момент вилізти зі свого сховку та поставити свої безжальні пастки. Сутінь — час доби, коли от-от має прийти спокій і відпочинок. Темрява поглинає все, і з нею нема у нас непорозумінь, на відміну від сутіні. Приховане у ній може