Зворотний бік сутіні - Дарунок Корній
Вона таки намагалася слідкувати за успіхами та поразками отої перенародженої. Про всяк випадок. Лада навіть трохи побула її Учителем, викладаючи уроки в школі Храму Сонця. Дівчинка направду була напрочуд тямущою та розумною. І Лада остаточно заспокоїлася, бо бути талановитою та тямущою не означало стати Перуницею.
А коли Птаха змужніла та виросла і взяла собі за чоловіка темного Стрибога, Ладі здалося, що нарешті лад і спокій настав у всіх світах. У серці Птахи вона читала, наче у відкритій книзі: дівка любить свого Стриба, і жодному чоловіку там немає місця.
Коли почалися усі її біди? Лада не скаже точно. Очевидно, примарне кохання Птахи до Стрибога, та й ще народження дітей приспало її пильність. І вона щось важливе таки прогледіла. Леля, Полель, Лед… Діти, народжені від любові та в любові. Перун був найщасливішим у світі батьком, коли вони народилися. Щоразу цілуючи свою дружину, називав найдорожчим скарбом, найкращою Берегинею, ніжною, доброю, милою, рідною. Приносив квіти, дарував пісні, перемоги, викрешував блискавки, заплітав у небі веселки. Перун — гарний батько, приклад для дітей у всьому, для доньки Лелі він — взірець справжнього мужчини, для синів — приклад воїна-переможця, захисника. Леля любить говорити, що якщо когось із чоловіків і полюбить, то лишень такого справжнього та мужнього, як її батько.
Леля так схожа на матір зовні й на батька внутрішньо… Скільки чоловічих сердець вона розбила? Володарка весни й краси має бути такою. Вродливою та сильною. Ярило, Угомон, Радомисл, Святобір і багато-багато закоханих у її доньку безсмертних.
Сини… Лед і Полель. Витівки синочків — велике випробування для батьків. До всього беручкі, особливо до неприємностей. Цікаві, готові убгатися в найменшу щілину, щоб дослідити її чи нашкодити собі. Перун аж світ перероблював спеціально під них, щоб небезпек у ньому майже не залишилося. Пригадує, як уперше синочки з ріки Всехід знайшли вхід до мертвої води світу Відтіні. Ой, і натерпілася вона тоді страху. Хоча й знала, що мертва вода малим нічого не вдіє, однак хвилювалася… Бо різні легенди ходять про начебто невидимих мешканців цієї води. Насправді в тій ріці зараз ніхто не живе і жити не може. Звісно, темні в це не вірять. То вони створили легенду про страшних монстрів, котрі причаїлися у водах Мертвої ріки та з’їдають і плоть, і душу кожного, хто посміє увійти в її води. І це почасти правда. Темні самі вині в тому, що сталося. Це вони перетворили колись квітучу та миролюбну ріку Забуту-Незгадану на вбивцю всіх темних. До їхнього приходу у водах цієї ріки мешкали добрі та привітні істоти. Темним було до них байдуже, і вони води Чорнобогового джерела спрямували у русло річки Забутої-Незгаданої… Все живе у ріці загинуло, однак біль і розпач мешканців колись квітучого світу досі живе у тих водах і вбиває усіх, хто вибирає темряву, навіть безсмертних.
Так, материнських клопотів і хвилювань у Лади вистачало. Вони заполонили її, тому й не зауважила моменту, коли Перун став віддалятися. Спочатку його розгубленість і байдужість списувала на втому, бо надто багато відповідальності та клопотів звалилося на голову хай і безсмертного, нехай і бога, та все ж чоловіка. Адже Перун виконував не лишень власні обов’язки, частково опікувався і тим, чим мала займатися Лада. Та згодом відчула: справа не лише в цьому.
Прослідкувала за чоловіком. Так-так, не годиться поважній безсмертній опускатися до рівня смертної ревнивої дурепи, але… Вона дуже любить його і мусила знати, що з ним коїться, раз чоловік не розповідає всієї правди.
Інколи краще не знати. Залишатися глухонімим і сліпим, особливо, коли це стосується справ серця. Вона слідкувала за ним, а він… Він слідкував за Птахою. Перебував завжди поруч і дивився-дивився на неї. Але як дивився? Милувався, усміхався, дивувався, ревнував. Лада зазирала в серце Перуна й бачила у ньому справжню любов. Таку ж могутню, яку чоловік відчував колись, кохаючи Перуницю. Інша Птаха, чужинка, не роблячи жодних зусиль, полонила серце Перуна… Вдруге. Так, для всіх вона не була отою колишньою Перуницею-Магурою, вона була геть іншою людиною… Для всіх, лишень не для нього.
І коли Птаха всміхалася, він теж щасливо шкірився у відповідь, наче то йому був адресований той її усміх. Жінка розчісувала волосся, і він ставав легким вітерцем, щоб бодай торкнутися його, вдихнути запах її неба. Волосся теперішньої Птахи мало трохи інший запах. Воно не пахло грозою, але воно ще пахло тим, чим коси Лади ніколи не будуть пахнути. Це запах неба, який може мати тільки Птаха, котра літає, і ще, напевне, той, хто колись літав поруч із нею.
Відкриття лягло на душу Лади каменем. Перун досі кохав Птаху. Кохав так, як можна кохати оту єдину, справжню, неповторну. І їй ніколи не стати нею, бо місце завжди буде зайняте. Вона лишень друг, тобто друга. І як могла собі придумати таке, що вдасться стати першою? Він так кохав Птаху, що прийняв її закоханість у темного, не поривався ані вбити суперника, ані бодай хитрістю усунути його зі свого шляху. Бо… Він кохав і не мав права шкодити тій, ЄДИНІЙ.
Лада проридала тиждень, а може, вічність. Перун цього навіть не зауважив. Звісно, адже його думки заполонило геть інше. Зрештою, він нечасто зауважував зміну її настрою, одягу, зачіски, тож і цього разу нічого не запримітив. Він звик до того, що у веселунки Лади завжди все ладно, тобто добре. А хто в тому винен? Та вона сама. Бо від першого їхнього спільного дня разом дала йому зрозуміти: їй для щастя потрібно небагато — мати його за чоловіка та за батька дітей.
То чого ж ти тепер нарікаєш, жінко? Хіба не отримала те, чого хотіла? Так, тілом він завжди поруч, а думками, душею? Він навіть кохався з Ладою так само ніжно й віддано, так само гаряче та пристрасно. Тільки тепер вона знала, відчувала, розуміла, що геть іншу жінку в думках та мріях має Перун, кохаючись із нею.
Чи знаєте ви, як це: бути жінкою, з якою кохаються, не
