Зворотний бік сутіні - Дарунок Корній

І тоді він побачив веселку. Він, сліпий від народження, побачив веселку. Справжню, барвисту! Коли розпитав пізніше у зрячих, як насправді виглядає веселка, то з’ясувалося, що бачить він її саме так, як зазвичай бачать усі зрячі. Доти всі його бачення були химерними. Веселка стояла над рікою, веселка всміхалася, веселка співала. Він підплив ближче, уважніше придивився до веселкового марева та зробив відкриття. Юна красива дівчина лагідно пальчиками, наче струнами, перебирала кольорами веселки, і та звучала. Яка то була дівчина?

Дівчина щасливо всміхалася небу, сонцю, хмарам, ріці. Вона була донькою води, донькою Дани. Вкутана у серпанкову напівпрозору намітку, вона була досконала. Дівчину звали Дріма.

Так вони познайомилися. І такою легкою була їхня перша розмова, наче розмова найліпших друзів, котрі знаються споконвіку і, маючи розлуку, нарешті зустрілися й не можуть наговоритися.

Ті зустрічі стали щоденними, і, коли Сон зрозумів, що не зможе без неї жити, просто пішов із її життя. Заховався від усіх, найперше від неї. Нехай вона його забуде й собі причарує іншого, достойного її вроди та розуму. Бо хіба годиться такій вродливиці мати за чоловіка сліпого дивака? Але Дріма не погодилася з коханим.

Він сидів біля вогнища геть самотній та відігрівав свою душу, лікуючи її світлими споминами про кохану. Що тоді снилося людям, котрі вкладалися спати, важко й уявити! Усі ворота Сну стояли без нагляду, можна було легко в них заблукати, можна було і не повернутися. Вона підійшла, сіла поруч, зазирнула в душу, притулилася до нього і сказала: «Я більше від тебе нікуди не піду. Візьми мене за дружину. Я кохаю тебе».

З того часу вони разом — і у сні, і наяву.

Чому в його сина не так?

Невже це безсмертне призначення робить Угомона таким? Син Дріми та Сну народився німим. Дріма спокійно це прийняла. Але не він. Хіба Творцю мало його сліпоти? Що за покара така? І він пішов до матері, до великої Мари, просити за сина. Благав і батька Велеса про допомогу. Та де там! Батьки говорили одне й те ж: це велике призначення для твого сина, нічого перемінити не можна. Ти маєш цим пишатися, допомогти сину впоратися з його покликанням, а не ставити під сумнів волю Творця. І він прийняв ту волю, і він змирився. А хіба у нього був інший вихід?

Угомон, котрий управляє нічним спокоєм, спокоєм у часі сну. Який стишує звуки, робить світ затишним для того, хто мандрує воротами Сну. Сім воріт Сну стереже Угомон. Пильнує, щоб ті, кому заборонено заходити в зачинені для них ворота, не сміли туди й потикатися. Дає дозвіл на входження у вищі ворота Сну тим, хто вже готовий.

Врешті-решт Сон змирився з такою долею для сина. Вважав себе майже щасливим. Кохана дружина, чудовий син. Єдине, чого ще хотілося, — то дітей. Але у безсмертних із тим не все так просто. Далеко не всі отримують таку благодать від Творця, і, схоже, Творець вирішив, що одного сина для нього з Дрімою достатньо. Дріма заспокоювала чоловіка, говорила, що вони й так щасливі, тепер залишається просто трішки зачекати на онуків.

Хм… Онуків? Цікаво, як воно — кохати мовчуна? Хоча врода та лагідна вдача сина переважували балакучість його однолітків. Багато безсмертних дівчат вилися довкола Угомона. А він… Він покохав ту, кого кохати не можна. Ту, котра призначалася іншому.

Красуня Леля — донька Лади та Перуна. Вродлива, дуже схожа на свою матусю, граційна, привітна, з чистим блиском у очах. Такою її «бачив» сліпий Сон. Дріма зітхала сумно і казала, що Леля ще краща від того, якою сліпець її «бачить». А як вона співає! Який має голос!

Він не раз спостерігав за нею. І щоразу те видиво було прекрасним.

Зірка Леля завжди з’являється у ясному небі разом із весняним сонцем, тоді, коли найпотрібніша. Мряка, холод, стужа, сутінки огортають землю після зими. Навіть закрадається боязнь, що весна ніколи не настане…

Посередині площі викладався символ із сухого дерева:

То символ чистого весняного сонячного світла, символ Ярила-Сонця. Символ багатства та доброго врожаю. Символ ярої сили та ярої любові. Навколо закладається ще дванадцять ватр, це все запалюється. Висота вогню, здається, сягає неба. Вогонь палахкотить, вогонь зачіпає хмари, пестить землю. Довкола багаття хороводять жінки, молодиці, юні дівчата, дівчатка і голосно співають:

— Воротаре, воротарчику,

Ярило прекрасний!

Відтвори ворітонька від вирію!

— Хто воріт кличе?

— Княжеві служеньки!

— А що за дари везуть?

— Тепло для пчілки,

Ярість для землиці,

Живу воду для криниці.

І враз диво дивнеє стається. Ярило-воротар виходить і… На небі хмари розступаються, сонце всміхається, а жінки та молодиці далі ведуть величне дійство. І, ставши в коло, взявшись за руки та піднявши їх догори, виспівують:

— Ой Лелю-Лелю, Лелю красна

Попід лісом ішла,

Фартушком трясла.

Фартушком трясла, всім тепло несла.

Малим діточкам кучечки бити,

Малим дівочкам цівочки сукати,

Зрослим дівонькам кросенці ткати,

Малим хлопчикам хрещика грати,

Зрослим парубкам поле орати,

Старим бабулям раду радити,

Старим дідулям плоти городити.

Ой Лелю, молодая, о Лелю!

Ти юная, о Лелю!..

Ти по вулиці пройди, о Лелю!

Покажи своє лице, о Лелю…

При добрих людях, о Лелю!

Отак у світи смертних приходила весна. Леля торкалася долонями землі — і та оживала, Леля дмухала на ліси — і ті прокидалися, Леля повертала пташок із вирію — і ті своїм співом та радістю звеселяли світи, закликаючи добро й щастя в оселі.

А тоді Леля починала співати. І той спів підхоплювали птахи у лісі, зорі в небі, гори та долини, перші квіти та несмілива зелень, що пробивалася до сонця крізь стужінь. А сонцесяйна Леля все співала й співала. Ярило дарував їй білого небесного коня, і вона у своїй ніжно-зеленій льолі пливла у високості блакитній. Золоте волосся розвівав вітер, очі кольору мирного неба зоріли, наче ясні озерця, усміх переливчастий наповнював радістю серця…

О, Сон розумів свого сина. Донька Лади хіба могла бути іншою?

Кохання Угомона, на жаль, було однокрилим. Леля вдавала, що не помічає залицянь хлопця. Зрештою, вона насмішкувато ставилася до женихань геть усіх своїх залицяльників. Угомон вдовольнявся поки лишень дружбою з Лелею. Чи не щодня приходив до неї в гості, приносив їй дарунки та завжди мовчки вислуховував усі її