Віщі сестри - Террі Пратчетт
— Це все, що він сказав?
— Ну, було ще щось про демонстрацію відьмам їхнього майбутнього. Я не дуже зрозумів. Слухай, нам би справді треба побачитися після вистави. Я привіз тобі…
— Боюся, я митиму голову, — неуважно сказала Маґрат. — А зараз, вибач, справді мушу йти.
— Але ж я привіз тобі оцього под… — розгублено почав блазень уже їй у спину.
Коли вона зникла між дерев, він важко сперся ліктями на коліна і втупився в намисто, що тісно оплело його тремтячі пальці. Він не міг заперечувати, що воно було абсолютно позбавлене смаку, але це був саме той тип прикраси, що вона полюбляла — саме тобі срібло й черепи. І це вже не кажучи про те, у яку суму воно йому обійшлося.
Ще одна корова, напевне, введена в оману рогами на його ковпаку, лизнула його у вухо.
«Таки правда, — подумав блазень, — часом відьми справді роблять людям зле».
Настав завтрашній вечір, і відьми, з помітним небажанням, підійшли манівцями до замку.
— Якщо він хоче, щоб ми сюди прийшли, то я не хочу сюди йти, — сказала Бабуня. — Він має якийсь план. Він хоче використати проти нас головологію.
— Щось назріває, — сказала Маґрат. — Минулої ночі його люди спалили в нашому селі три обійстя. Таке зазвичай відбувається, коли він у доброму гуморі. Та і його новий сержант, ледь що, спалахує, як той сірник.
— Наша Дафф казала, що бачила вранці, як ті актори тренувалися, — повідомила Тітуня Оґґ, в руках у якої були торба грецьких горіхів та шкіряна фляжка, від якої йшов міцний насичений дух. — Вона казала, що вони всю дорогу галасували й махали ножами, а потім з’ясовували, хто кого зарізав, а раз у раз хто-небудь починав голосно розмовляти сам до себе.
— Актори, — з невимовним презирством повторила Бабуня. — Ніби на світі мало справжніх історій, щоб щось іще й вигадувати!
— І вони так репетують, — додала Тітуня, — що глядачі не те що одне одного, а й самі себе почути не можуть.
Глибоко в кишені фартуха вона несла ще одну річ — камінь із кладки замку. Покійний король збирався на виставу без квитка.
Бабуня кивнула.
Але ж, подумала вона, шкурка мала би бути варта вичинки. Вона не мала жодного уявлення, що задумав Томджон, але її внутрішнє чуття на сюжетні сплетіння підказувало їй, що хлопець не може не зробити чогось доленосного. Стара відьма уявила, як він зістрибує зі сцени і пронизує герцогові серце — й зрозуміла, що всім власним серцем сподівається саме на такий розвиток сценарію.
— Ну, хто там, славен будь, — стиха пробурмотіла вона, — королю… мабуть.
— Ворушімося, — сказала Тітуня. — Весь шеррі без нас вип’ють.
Похнюплений блазень чекав на них, переховуючись від сторонніх поглядів біля хвіртки до замку. Побачивши Маґрат, він просяяв, але тут-таки побачив її компаньйонок — і начепив маску ввічливого подиву.
— Ніяких ускладнень не буде, еге ж? — спитав він. — Мені дуже не потрібні ускладнення. Будь ласка.
— Уявлення не маю, про що ти, — велично кинула Бабуня, проминаючи його.
— Не скигли, брязкальце, — промовила Тітуня, дружньо штовхаючи блазня ліктем під ребра. — Сподіваюся, ти не зависав тут із нашою дівчинкою цілими ночами?
— Тітуню! — скрикнула шокована Маґрат.
Блазень же скривився в нажахано-улесливій гримасі, за всіх часів притаманній молодим чоловікам, чиє інтимне життя раптом починають вголос обговорювати не обтяжені делікатністю літні жінки.
Старші відьми швидко пройшли у хвіртку. Блазень притримав Маґрат за руку.
— Я знаю місце, з якого виставу буде видно найкраще, — сказав він.
Вона завагалася.
— Все гаразд, — переконливо продовжив він. — Зі мною ти будеш у цілковитій безпеці.
— Та не сумніваюся, — відповіла Маґрат, намагаючись зазирнути йому через плече, аби побачити, куди покрокували її старші приятельки.
— П’єсу ставитимуть просто неба, на головному подвір’ї замку. Якщо ми піднімемося на одну з прибрамних веж, то зможемо все чудово бачити, до того ж там більше нікого не буде. Я прихоплю трохи вина й усе таке.
Оскільки вона усе ще вагалася, блазень додав:
— А ще там є діжка води й дрова для багаття, біля якого гріється сторожа. Якщо тобі раптом треба буде помити голову.
Народу в замку було, як оселедця в діжці. Всі прогулювалися або стояли на місці з одним і тим же ввічливо-тупуватим виразом обличчя, що притаманний людям, які бачать одне одного з ранку до вечора, а потім раптом зустрічаються за зовсім інших обставин — наприклад, на корпоративі.
Відьми ковзнули між цього натовпу практично непоміченими і повсідалися на одній з лав, що рядами стояли перед нашвидкуруч збудованою посеред замкового подвір’я сценою.
Тітуня Оґґ сунула Бабуні свою торбу з горіхами.
— Будеш? — спитала вона.
Один з ланкрських старійшин протиснувся повз неї і ввічливо спитав, показуючи на вільне місце ліворуч:
— Тут не зайнято?
— Зайнято, — відповіла Тітуня.
Старійшина розгублено подивився на решту лав, які швидко заповнювалися, а тоді — перед собою, на явно пусті місця. Зважившись, він рішуче підібрав мантію.
— Оскільки виставу запустять ось-ось, вашим друзям, гадаю, доведеться пошукати собі інші місця, — сказав він і сів.
За секунду він зблід. Його зуби заклацали. Він схопився за горло і застогнав.
— А я ж казала, — кинула Тітуня услід посадовцю, що ледве не рачки пробирався між лав. — І нащо ото питати, коли не слухаєш відповіді?
Вона нахилилася до начебто пустого місця на лаві.
— Горішки будете?
— Ні, дякую, — відповів король Веренц, здіймаючи примарну руку. — Ви ж знаєте, вони одразу з мене випадуть.
— Шановне панство, ось вам наш сюжет…
— Це що? — прошипіла Бабуня. — Хто цей хлопець у рейтузах?
— Він — Пролог, — пояснила Тітуня. — Його завжди випускають на початку, щоб усі розуміли, про що буде вистава.
— Ні слова не розумію, — буркнула Бабуня. — Наприклад, що таке «сюжет»?
— Тваринка така, — припустила Тітуня.
— Яка краса. «Привіт, шановні, зараз ми напустимо на вас якусь тваринку». Одразу задає хороший настрій, правда ж?
З усіх боків почулося шикання.
— Ці бісові горіхи й не розкусиш, — сказала Тітуня, випльовуючи один на долоню. — Доведеться мені зняти черевика й оцей колоти підбором.
Занурившись у незвичне, а тому дещо дратівливе мовчання, Бабуня намагалася розібрати, що там говорить пролог. Театр турбував її. Він мав власну магію, магію, непритаманну і непідконтрольну їй. Він змінював світ і стверджував, що речі влаштовано зовсім не так, як насправді. Було й дещо ще гірше. Магія театру взагалі не належала магам будь-якого штибу. Нею управляли пересічні люди, які не могли знати правил поводження з магією. Вони змінювали світ просто заради красного слівця.
Герцог і герцогиня сиділи в кріслах просто перед сценою. Коли Бабуня кинула на них погляд, герцог напівобернувся і усміхнувся так, щоб вона це побачила.
Світ подобається мені таким, яким він є, подумала вона. А минуле — таким, яким воно було. Справжнє минуле було значно кращим, ніж те минуле, яке ми маємо тепер.
Тут загримів оркестр.
Г’юл визирнув з-за однієї з колон і махнув Чудькові та Піфпафу; ті видибали на світло смолоскипів.
СТАРИЙ (геть немічний). Що сталося із краєм нашим?
СТАРА (геть немічна). Жах зійшов на нас…
Безгучно ворушачи губами, гном кілька секунд поспостерігав за ними