Віщі сестри - Террі Пратчетт
— Це — столиця всього королівства, — повідомила Тітуня Оґґ. — Тут такі чудові вулиці, одразу помітно, еге ж?
— Вулиці? — перепитав Томджон.
— Ну, вулиця, — виправилася Тітуня. — Всі будинки в хорошому стані, від будь-якого каменем докинути до річки.
— Докинути?
— Ну, можна просто його туди впустити, — визнала Тітуня. — Міські звалища доглянуті, от погляньте, а широкий розмай…
— Мадам, ми приїхали розважити це місто, а не купити його, — сказав Г’юл.
Тітуня Оґґ скоса зиркнула на Томджона.
— Просто хотіла звернути вашу увагу на його принади, — сказала вона.
— Ваш патріотизм робить вам честь, — сказав Г’юл. — А тепер, будь ласка, полиште цей транспортний засіб. Напевне ж, вам іще треба позбирати хмиз. Ой-ой-ой.
— Красно дякую за ваш перекус, — говорила Тітуня, злазячи на землю.
— За наші обіди, — уточнив Г’юл.
Томджон пхнув його ліктем в бік.
— Міг би й поввічливіше, — прошепотів він. — Мало що…
Він обернувся до Тітуні.
— Дякую вам, ма… гей, та її вже й слід остиг!
— Вони приїхали робити тут вистави, — сказала Тітуня.
На її роздратування, Бабуня Дощевіск продовжила, спокійно сидячи на сонечку, лущити горох.
— Агов? Ти нічого не хочеш сказати? Я тут здобуваю інформацію, все винюхую — а не готую собі горох для супу…
— Для каші.
— О, ну це все міняє, — форкнула Тітуня.
— Яку саме виставу?
— Вони не кажуть. Здається, щось для герцога.
— На біса йому які-небудь вистави?
— Про це вони не кажуть теж.
— Може, це така військова хитрість для проникнення у замок, — з виглядом знавця припустила Бабуня. — Дуже розумно. У возах ти нічого не бачила?
— Та там у них повно коробок, скринь і чого хочеш.
— Не сумнівайся, в цих скринях повно зброї й обладунків.
На обличчі Тітуні відбився сумнів.
— Ці хлопці не здалися мені схожими на вояків. Вони занадто юні й прищуваті.
— Це теж розумно. Гадаю, просто посеред вистави король проголосить себе королем — саме в ту мить, коли буде у всіх на очах. Хороший план.
— Є нюанс, — сказала Тітуня, підбираючи гороховий стручок і вкидаючи його до рота. — Йому не дуже подобається наше королівство.
— Та годі. Воно ж у його крові.
— Я супроводжувала його добрий шмат часу. Не дуже-то в захваті він був від того, що бачив навколо.
Бабуня завагалася.
— Може, ти викликала в ньому підозру, — нарешті припустила вона. — Чи він міг бути надто перенапруженим для балаканини.
Вона поставила таріль з горохом на землю і задумливо поглянула на ліс.
— Хтось із твоїх лишився працювати в замку? — раптом спитала вона.
— Ширл і Дафф допомагають на кухні. Це після того, як кухар остаточно з’їхав з глузду.
— Чудово. Я маю дещо обговорити з Маґрат. Гадаю, нам треба буде піти на цю виставу.
— Ідеально, — сказав герцог.
— Дякую, — відповів Г’юл.
— Ти описав той страхітливий інцидент один в один, — сказав герцог. — Можна було би подумати, ти сам там був. Ха-ха.
— Але ж тебе там не було, я сподіваюся? — спитала леді Шельметь, нахиляючись уперед і впиваючись очима в гнома.
— Це просто витвір моєї уяви, — поспішно сказав той.
Герцогиня продовжувала свердлити його поглядом, роздумуючи, що цій уяві дуже пощастило, що її не витягли на замковий двір для дачі детальних пояснень чотирьом розлюченим коням і залізним ланцюгам.
— Все так, — промовив герцог, гортаючи аркуші однією рукою. — Все точно-точно-точно так, як воно й було.
— Як воно й стане, — прогарчала герцогиня.
Герцог перегорнув іще одну сторінку.
— Тут і про тебе є, — сказав він. — Неймовірно. Все слово в слово так, як я збираюся запам’ятати це до скону. О, бачу, у тебе і Смерть фігурує.
— Це завжди популярно, — пояснив Г’юл. — Публіка завжди такого чекає.
— Коли ви зможете показати виставу?
— Поставити, — виправив Г’юл. — Ми вже репетирували. Тож коли вам завгодно, — додав він.
«А тоді нарешті зможемо забратися звідси подалі, — подумав він, — подалі від твоїх очей, схожих на два смажених яйця, і цього гірського масиву жіночої статі в червоному, і цього замку, який притягує вітер, немов магніт залізо. Що я точно знаю — що ця моя п’єса не стане шедевром».
— То скільки, кажеш, ми обіцяли заплатити? — спитала герцогиня.
— Здається, ви говорили про премію в сотню срібних, — сказав Г’юл.
— Воно того варте, — промимрив герцог.
Г’юл поквапився полишити їх до того, як герцогиня почала б торгуватися. Він сам був би радий заплатити, щоб забратися звідси. «Справжня перлина», — подумав він. О боги, і як хтось міг би полюбити таке королівство?
Блазень чекав на тому самому лузі з озером. Він тоскно дивився в небо і роздумував, куди ж у біса поділася Маґрат. Вона ж була сказала, що це їхнє місце; той факт, що наразі тут перебувало також і кілька десятків корів, навряд чи мав якесь значення.
Маґрат з’явилася в зеленій сукні й кепському гуморі.
— Що там за історія з п’єсою? — спитала вона.
Блазень осів на повалену вербу.
— Ти не рада мене бачити? — видушив він.
— Та рада. Авжеж. Так от, щодо п’єси…
— Моєму панові потрібно щось, здатне переконати людей, що він — законний король Ланкру. А в першу чергу, по-моєму, його самого.
— Саме для цього ти їздив до міста?
— Так.
— Як мерзенно!
Блазень не звернув на цей вигук уваги.
— Ти воліла б, щоб гору взяв підхід герцогині? — спитав він. — То цей підхід полягає в тому, щоб повбивати побільше народу. Вона це любить. Почалось би справжнє бойовисько, і за будь-якого результату загинула б купа людей. Авжеж, цей метод може здаватися простішим.
— Та де ж твоя мужність?!
— Хто?
— Ти не готовий шляхетно загинути в ім’я справедливості?
— Мені більше сподобалося б в ім’я неї спокійно пожити. Вам, відьмам, добре — ви робите, що забажаєте; а я в безвиході, — сказав блазень.
Маґрат присіла поруч із ним.
«Дізнайся все про цю п’єсу, — наказала Бабуня. — Піди поговори з отим твоїм другом у дзвониках».
Вона відповіла: «Він надто вірний герцогові. Він може геть нічого мені не розповісти».
І Бабуня сказала: «Час напівкроків минув. Якщо доведеться, спокуси його».
— Добре, а коли ж ту п’єсу покажуть? — спитала вона, підсуваючись ближче.
— Воля твоя, мені, напевне, не можна про це говорити, — сказав блазень. — Герцог сказав мені, так, він сказав, щоб я в жодному разі не повідомляв відьмам, що це станеться завтра ввечері.
— Ти правильно зробив, що не повідомляв, — схвалила Маґрат.
— О восьмій.
— Ясно.
— Але, звеселімося, о пів на восьму ще буде шеррі для запрошених.
— Хто ці запрошені, ти, гадаю, теж не повинен нікому повідомляти, — сказала Маґрат.
— Саме так. Більшість ланкрських достойників. Ти ж розумієш, що я тобі цього не кажу?
— Саме так, — підтвердила Маґрат.
— Але я подумав, що ти маєш право знати, про що саме тобі не можна знати.
— Логічно. В задній стіні замку досі є та хвіртка, що веде до кухонь?
— Та, яку часто лишають без нагляду?
— Вона.
— Ох, у ці дні сторожі взагалі немає майже ніде.
— Як гадаєш, а завтра в районі восьмої вечора там може хтось виявитися?
— Ну, там можу виявитись я.
— Гаразд.
Блазень відштовхнув вологу морду надто зацікавленої ними корови.
— Герцог на вас чекатиме, — додав він.
— Ти ж сказав, ми не повинні були нічого знати.
— Він сказав, що я не повинен вам нічого повідомляти. Але також сказав: «Проте вони все одно сюди з’являться — щиро на це