Руда магія і повна торба пригод - Ляна Аракелян
– Які це?
– Ви правдолюбка із загостреним почуттям справедливості.
– Це погано?
Він тихо реготнув.
– Вам потрібно навчитися мистецтва дипломатії.
– Тобто, безбожно брехати й забивати баки?
Тепер сміялися всі, а голосніше за всіх Альг. Я не розуміла причини.
– Ви кумедна дівчина, Руто. Не обов'язково брехати. Іноді достатньо промовчати, не відкриваючи всієї правди. Особливо ворогові. А що до забивання баків, то це іноді може врятувати життя. У вас занадто гострий язик і надто гаряче серце. Подумайте над моїми словами. Сподіваюся, що ви все зрозумієте правильно.
Я пирхнула і забрала цуценя у Гери.
– Спасибі, що допомогли нам і захистили, – подякувала я професору та хлопцям. – Усім спокійної ночі.
Крутнулася і, гордо задравши підборіддя, пішла до таверни. Йшла, а по щоках текли сльози: мене батя вчив ніколи не брехати. А цей лізе зі свома порадами та дипломатією! А як же! Я твердо запам'ятала батьківські настанови, що не можна потурати ганьбі. А брехня – це порок. Але потім згадала, як тато просив мене бути стриманішою. «Притримай язика. Не потрібно ощирятися на всіх навкруги. Ти майже нікого не знаєш, а лізеш у пляшку. Твоя качалка проти ножа або стріли – ніщо. Один удар клинка і вона розлетиться на друзки. А ніж прилетить ще швидше. Я вже мовчу про стріли», – спливли в пам'яті його слова. Гаразд, будемо освоювати дипломатію.
Я штовхнула двері таверни і побачила пана Флюна. Він сидів за столом біля вікна. Сумний, волосся розкуйовджене, рукою підпирає голову. Поряд з ним глек пива. А ще він когось гладив. Вигляд у нього був такий нещасний, що серце стислося від жалю. Я почула за спиною кроки, озирнулася – Кхибра. Вона йшла за мною та усміхалася. Ми підійшли до гнома.
– Високоповажний пане Флюне, ви такий засмучений? Щось сталося?
Гном так важко зітхнув, що мені здалося, здригнулися шторки.
– Дурень я старий, – знову зітхнув він і погладив пальцем чорно-білий пагорбок, що муркотів. – Як хлопчиська обдурили, – він знову погладив муркотуна.
Я усміхнулася з-під плаща витягла та посадила на стіл цуценя. Пагорбок враз став горою, вигнувся дугою та зашипів. А цуценя втягнуло повітря і дзявкнуло.
– Здається, це ваше, – підштовхуючи до гнома цуценя, сказала я.
Гном сидів мов укопаний, не зводячи очей з песика.
– Як це? Звідки? Та я... та я... та я... – він схопив цуценя, яке все ще гарчало, і притиснув до бороди. Той майже одразу спробував його вкусити, але в пащі з короткими гострими зубками залишилися тільки волосинки бороди. – Моя ти дівчинка! Моя ти розумниця! – якби не стіл, він би пританцьовував від щастя. – Але як?!!.. Звідки вона у вас?! Як вам вдалося знайти її?
– Нехай це залишиться таємницею, – усміхнулася я. А в душі співали пташечки – бо так приємно дарувати радість.
– А котик вам потрібен? – Кхибра тицьнула пальцем у бік кошеняти.
– Та куди я його подіну? У мене їх і так вісім штук. Дев'ятий явно зайвий. Та й дружина мене з ним надвір виставить, як тільки побачить.
Ну, про це можна було б і не казати, бо пані Хурлапа мала важку вдачу. Про це все Курчаве знало.
– Я знаю куди його подіти! – Кхибра радісно підхопила кошеня, яке продовжувало шипіти й гарчати, і стрілою вилетіла надвір.
Я усміхнулася. Здається, я знаю, у кого сьогодні з'явиться домашній улюбленець. Хтозна, може в цього муркотуна є магічні здібності?
– Панно Руто, я ваш боржник, – гном вийшов з-за столу і низько вклонився. – Мої майстерні та крамниці – найкращі не тільки в Курчавому, а й у різних країнах. І якщо щось знадобиться, то сміливо звертайтеся до мене. Зі стовідсотковою знижкою зробимо будь-який артефакт, будь-який клинок, будь-яку прикрасу. У мене великий і славний рід – він може зробити все. З цієї хвилини, всі майстерні Хурлапих будуть відчинені для вас у будь-яку годину дня чи ночі.
– Дякую, вельмишановний пане Флюне, ви дуже люб'язні.
Гном поцілував мені руку.
– Бережіть її, – кивнула я на естриггіра, – і краще їдьте додому вранці. Так буде безпечніше.
– Авжеж, я так і зроблю, – гном поквапом засунув цуценя за пазуху. – Ще раз, з усього серця дякую вам, панно Руто.
Я схилила голову у вдячному поклоні. Флюн помчав до своєї кімнати, а я пішла на кухню. Посуд чекати не буде, і сам не помиється. Лім і Вася залишили для нас повний котел гарячої води. Я налила у великі ночви воду й принесла з колодязя холодної. Я вже закінчувала миття, коли з’явилася Кхибра. Вона ледь не сяяла, мов люстра і ховала щасливі очі. Я не стала її ні про що розпитувати. Захоче – сама розповість.
– Воду вилий, – тільки й попросила я, витираючи піт із чола. – Я обмиюся і спати. Втомилася.
– Авжеж! Я все зроблю. Відпочивай. Тарілки витру і поставлю у шафу.
Я кинула на неї допитливий погляд, але вона тільки загадково усміхнулася. Я вийшла у ніч. Пій сяйвом місяця те що вдень здавалося звичайним, тепер бачилося містичним, магічним і загадковим. Навіть бричка з сіном нагадувала велетня, який дрімав на причілку.