Новендіалія - Марина Соколян

— Ха. Старий вирішив мене позбутися, — безжурно повідомив убивця. — Не дурний, коли так.

І почав стріляти. Друзки та скалки полетіли врізнобіч, надаючи нечупарній квартирі цілком аварійного виду. Магістратці попритулялися до коридорних стін, і, попри пристрасне бажання відповісти на стрілянину взаємністю, зберігали вимушену тишу. Лука добре розумів, чому Вітій наразі заборонив їм стріляти — по-перше, нехай злидень припас витрачає, а по-друге, варто би перемовитися з ним, перш ніж того розкидає попелом по кімнаті — проте бездіяльність давалася нелегко, і, судячи з придушеної Мар’янової лайки неподалік, не йому одному.

Невдовзі Закревський усвідомив марність своїх зусиль.

— Та де ж ви там? — обурено виголосив убивця. — Ну? Горгона?! Виходь, привітайся хоч би зі старим другом!

Горган не здвигнув ані пальцем. Лука кинув на керівництво здивований погляд. Це що ж це тут відбувається? Схоже, і сам зловмисник губився у здогадах.

— Чи, може, знову хочете принадити справедливим судом? Казав же — до дупи суд!

І тут нарешті Лука збагнув, що мучило його останні кілька хвилин. Манера Закревського була йому знайома, хоча він ніколи й не бачив того фестивального душогуба. Голос був інакшим, проте говорив та поводився він наче… наче на Луччиних очах убитий та розвіяний по вітрі Явір Шацький!

Цікаво… але саме так він і назвався Франекові. Чи з метою надурити, чи… просто не в силі прийняти інше ім’я? Але ж як таке може бути?!

— Ти знаєш, Яворе, — зненацька проказав проквестор, — я теж гадаю, що суд тут нічим не зарадить.

Закревський — Шацький? — нестямно реготнув.

— Поговоримо, е? Ну то що вам від мене треба?

— Ну, по-перше, не завадить дізнатися, якому це диву ми завдячуємо приємності спілкування з тобою, — поцікавився Горган.

Шацький пирхнув, спираючись на крісло.

— Я і забув уже, Loquax,[11] із ким маю до діла!

Проквестор смикнув плечем, мовби відганяючи ґедзя — очевидячки, це назвисько було йому знайоме.

— Ось що я тобі скажу, — по роздумі мовив Шацький. — Коли хтось обіцятиме тобі безсмертя, не вір цій гадській падлюці, а зразу стрель межи очі.

— Ти маєш для нас ім’я згаданої особи? — втрутився Вітій.

— Вже! — розсміявся Явір. — Хіба я не розумію, що варто мені назвати мого гм… знайомця, і ти нацькуєш на мене свою розстрільну команду!

— Значить, все ж таки, — холодно кинув Горган, — нинішнє твоє існування має свої переваги?

Шацький розлючено довбонув крісло коліном.

— Та що ти тямиш у тому?! Це наче гнити живцем! І нічого не тішить — хіба зразу після того, як заб’єш якогось бідолаху… Лише тоді почуваєшся живим, та і те минає швидше за хміль!

— А значить, той твій знайомець, — підхопив Вітій, — зробив тобі погану послугу. І тобі немає жодного сенсу його вигороджувати.

Шацький паскудно гигикнув.

— Отут ти помиляєшся, Вітію. Сенс якраз є. Сенс у тому, щоб не спрощувати життя тобі і твоїм людям. Я злопам'ятний, квесторе.

Горган втомлено зітхнув.

— Дарма ти думаєш, Яворе, що ми підемо звідси, так нічого й не дізнавшись.

— О! Ну тоді давай, стріляй! Побачимо, як багато розкаже вам запашна купка попелу!

Проквестор примружився, піднісши зброю.

— Як скажеш, Яворе.

Пролунав постріл і — замість гаданого вибуху — розлючений зойк. Визирнувши з-за канта, Лука розгледів зібгану постать Шацького — той скімлив, притиснувши до себе травмовану правицю.

— Але… як…? — спромігся він.

Горган стенув плечима.

— Окрім «червоних» куль є і звичайні, правда ж?

Проквестор, а за ним і Вітій, ступили до кімнати.

Квестор спинився коло пораненого — Міхалко, схоже, зомлів десь упродовж перемовин, проте помирати нібито не збирався. Горган тим часом скочив до Шацького, миском черевика відкинув геть його пістолета і швидким рухом прип’яв того до стіни.

— То як, говоритимеш? — лиховісно мовив він. — Чи мені вдатися до неетичних методів переконання?

— Ви не маєте права! — вискнув Явір.

— Та невже?

Лука глянув пильніше, намагаючись з’ясувати, про які ж це неетичні методи йдеться. Однією долонею проквестор тримав Шацького за плече, притискаючи до стіни, другою… друга склалася в кулак десь на рівні грудей. Межи його пальцями струменіло примарне червоне світло.

— Анімула! — причаровано видихнув Мар’ян.

Справді, пригадав Лука, йшлося про те, що нападники передали Закревському анімулу, і тепер Горган — робить що? Погрожує відібрати її? Але що ж тоді, цікаво, станеться з її власником?

Шацький, очевидячки, був певен, що нічого доброго. Навіть, сказати б, згадане недобре уже почало діятись — його дрібно трусило, дихання уривалося, а очі так і прагли закотитися попід лоба.

— Юр! — застережливо кинув Вітій.

Горган дратівливо смикнув кутиком вуст.

— Ну?! — погрозливо мовив він. — Ми чекаємо, Шацький.

Той, як не дивно, зумів опанувати себе і твердо глянути Горганові в очі.

— Я скажу… не те, що ти хочеш почути. Але навпаки — те, що навряд чи тебе потішить. Я був його першою спробою, пілотним — ха! — проектом. Здогадайся, хто буде наступною!

На Луччин безмежний подив Горган запнувся.

— Ти мариш!

— Я? Це ти ще справжнього марення не чув! Мене використали, як… як ганчірку, Loquax… Ти пам’ятаєш, — Шацький говорив тихо, мовби придушено, — пам’ятаєш «Святу Корову»? Я тоді… я помилявся.

На якісь кілька секунд їхні погляди зійшлися, наче борці у клінчі. Жоден не бажав відступати. А потім… потім Горган повільно розтиснув долоню, відпускаючи вогнистий амулет.

Шацький різко реготнув.

— Добрий, е? І кого ти намагаєшся надурити?

Стрімким рухом, аж ніхто не подужав втрутитись, він зірвав анімулу з шиї і жбурнув її додолу. Червоне скло порснуло навсібіч, вивільняючи пливке, наче туман, сяйво.

Вітій рвонувся до бранця, але було вже пізно.

— Ти що наробив, дурню?!

Шацький, відмахнувся, зробивши хиткий крок.

— Я однаково нічого не скажу. І що лишається робити, коли у вас тут чемпіонат з милосердя…

Останні слова Лука вгадав, радше ніж почув — голос Шацького зробився глухим і невиразним. Іще крок, і той упав на коліна, хапаючи ротом повітря. Навіть у тьмяній кімнаті було видно, як різко і страшно зблідло його лице. Нараз його зігнуло в судомі, і, виголосивши тільки придушений хрип, Шацький повалився набік і, здригнувшись востаннє, завмер.

Четверо магістратців із жахом стежили за агонією, не знаючи, що робити. Втім, схоже було, що їхнє втручання нічим би тут не зарадило.

— Інфаркт, — схилившись над тілом, виснував Вітій. — Дивовижна стрімкість перебігу.

Горган ніяк не відреагував, розширеним поглядом вдивляючись у скорчену на підлозі постать. Кинувши на нього збентежений погляд, Вітій рушив до Міхалка, який щойно заворушився у кріслі.

— Мар’яне, клич Домбровича, — звелів