Новендіалія - Марина Соколян
— Вітію, з тобою все гаразд? — стиха промовила Мора.
Квестор кивнув, не піднімаючи очей.
— Так… — нарешті, прокашлявшись, промовив невгамовний інтерн. — Але коли навіть нам досі ніхто не розповів про ці… гм, обставини, то звідкіль про це знає інша сторона?
Велько зітхнув.
— Архіви лібітінаріїв були у вільному доступі ще кількадесят років тому, і будь-який історик міг дістати слайди з університетських запасників. Це нині ми їх вилучили з обігу, але, схоже, існували копії… Досі ми мали перевагу у швидшій реакції та кращому озброєнні, але тепер… Тепер, виглядає так, що ми її більше не маємо.
Лука набрав був повітря, маючи на меті, очевидячки, подальше мордування ближніх запитаннями, однак, чомусь, косо зиркнувши на проквестора, відмовився від цього наміру. Цікаво, справді цікаво, як там розгортаються їхні робочі взаємини…
— Гаразд, — нарешті спромігся Вітій, — давайте підбивати підсумки, абощо. Отож… нашу увагу відволікли стріляниною на Веженці, аби вдертися до крипти та винести те, що могло би повернути до життя кілька десятків приречених. Або — так, Теззі, я пам’ятаю — висадити в повітря Замок-на-Скелі. Якщо хто знає, кому це може бути потрібно, зголошуйтесь, не зволікаючи. Ні? Ніхто?
Магістратці обдарували його чергою порожніх поглядів та змученим знизуванням пліч.
— Ну тоді геть звідси, — махнув рукою Вітій. — І… не забудьте прихопити з собою по запасній обоймі.
Товариство підвелося, човгаючи стільцями та спроквола бурмочучи щось несхвальне. Квестор блимнув. Минула, здавалось би, коротка мить, а он уже всі розійшлися. Ага, всі, та не всі. Лука тинявся довкіл свого стола, збентежено поглядаючи на керівництво.
— Маєш щось мені сказати? — вимучив Вітій, прямуючи до кабінету.
Лука коротко кивнув.
— Ну, то заходь.
— А ви хіба додому не йдете?
Вітій влаштувався у кріслі, насилу долаючи потяг закласти ноги на стіл.
— Ні. Чергуватиму, доки Клим не звільниться. Я би Горгана лишив, тільки біс його смикнув під кулю підставитись…
— Кхгм, — ніяково викашляв хлопець, притулившись на крайчику стільця. — Я от власне за нього хотів був спитатись.
Вітій запитально звів брови.
— Він гм… ну, як це сталося, що він так вчасно вернувся з Веженця?
Квестор кволо всміхнувся. Все ніяк не вгамується хлоп…
— Я йому звелів.
Лука завмер з черговим питанням на вустах.
— Ви?
— А хто ж? Я знав, що Велько не витримає і хоч-не-хоч приїде до лікарні. Не хотів лишати тебе самого. Гаразд… але чому ти про це питаєш?
Хлопець набурмосився, ховаючи погляд.
— Ну… Він знав ніби, по що прийшли ті двоє. Знав, у кого здобич, і що larvati виніс на собі. І він не вбив того одержимця. Лише вибив зброю з рук, дав утекти…
Вітій пирхнув.
— А Горган таки справляє враження, авжеж? Але час тобі вже збагнути: він не всесильний, синку. Повір.
Лука затято примружився. Ага, от воно…
— А крім того, — впевнено мовив він, — я дізнався, що Горган винен у смерті дочки одного з міських чільників.
— О, цікаво, — гмукнув квестор. — Імена? Свідки? Маєш щось із того?
— Не свідки, але, можливо, свідчення, — спохмурнів Лука.
— Так, і хто ж це може їх надати? — обережно поцікавився Вітій.
Хлопець зиркнув скоса, мовби катуючись сумнівом, однак пізно — він уже занадто накрутив себе, щоб спинитися.
— Тілія Ольжич, — кинув він.
Вітій зручніше відкинувся у кріслі, звернувши на хлопця непроникний погляд.
— Тобі відомо, що вона — колишня подружка Явора Шацького?
Лука різко вдихнув, однак утримався від якихось афектованих зауваг.
— Я би не радив тобі спілкуватися з нею, — із притиском промовив квестор. — Радше навпаки. Тримайся подалі, гаразд?
Хлопець не відповів.
— Це заради твоєї ж власної безпеки, — наполіг Вітій. — Ну? Домовились?
Лука урвисто зітхнув, підводячись.
— То я… ітиму, пане квесторе?
Вітій кивнув.
— Ну біжи.
Двері бамкнули, зачиняючись, і тоді лише Вітій дозволив собі невесело розсміятися.
* * *
Те, що Лука стежив за нею, це було тільки природно. Це було — а що, зрештою, хіба ні? — утвердженням його громадських прав та особистих свобод. Оце ще керівництво буде ним попихати! Наче татко за шкільних часів: з тими знайся, мовляв, а з тими — ні, бо то брудні халамидники, і понад усе, погана компанія. А ці його розмови за безпеку — так то ж уже справжній поглум! Наражатися на кулі навіжених небіжчиків, значить, безпечно, а от з дівчиною перемовитися — так чистий тобі алярм!
Словом, нема чого ото втручатися в особисте життя підлеглих. Уговтавши бентежне сумління, Лука розпакував запіканку з грибами, придбану з найближчої «віконної» ятки на перехресті. Запіканка була хрумка й гаряча — якраз те, що треба холодного вечора, коли попелястий туман так і пнеться тобі за комір, а земля вже починає скубати морозцем.
Тілія зайшла до того генделика уже понад годину тому. Не те, щоби Лука не здогадувався, що їй там знадобилося, однак можна було би вже й… ну, повирішувати все, що слід. З-під прозорого купола, що ним укрилася літня кав’ярня, щойно надійшли холоди, линув сміх, і запашний дим, і специфічна телевізійна лайка. Фелікс за кращих часів обходив це місце дворами, бо збиралися тут не, скажімо так, слуги мистецтва, але радше його господарі. У тих завжди було все гаразд, а якщо якого молодого режисера, чи там актора, бува, й запрошували до товариства, так той потім виходив, похитуючись та приголомшено намацуючи уявний цінник, припасований до його таланту. І декотрі з них згодом опинялися в «голуб’ятні», так і не збагнувши, чому ж так, власне, сталося.
Нині, однак, Лука не схильний був квилити над долею мистецтва — запіканка скінчилася, і руки-ноги почали вже терпнути від холоду. Запхнувши долоні під пахви, хлопець виконав короткий, але енергійний танок довкіл розлогого платана. Іще трохи, і доведеться облишити вахту… Проте, на щастя, двері генделика якраз прочинилися, випустивши на волю кількох елегантних пияків і — ага! — дівчину в пухнастій курточці та на височезних підборах.
Дівчина розпрощалася зі своїми модними знайомцями, легко відмовившись від «продовжити» і «покататись», і ось, нарешті, висотні закаблуки простукотіли парковою алеєю якраз у Луччин бік. Йому пощастило, і тепер залишалося тільки влаштувати природно невмисне спіткання…
— Можеш виходити! — гукнула дівчина. — Я знаю, що ти там!
Оце тобі й невмисне спіткання… Лука скривджено шморгнув, визираючи з-за платана.
— Як то ти знаєш?
— Бачила тебе з вікна. Тебе і твої ритуальні
