Каравал - Стефані Гарбер
Його ніжна й дужа рука прослизнула до її попереку, повільно притискаючи ще ближче, а друга рука пестила ніжну шкіру шиї.
— Не хочу, щоби ти шкодувала про свій вибір, — голос Джуліана звучав так болісно, ніби він хотів її відштовхнути. Але його рухи змушували її відчувати протилежне. Пальцем він торкнувся її нижньої губи. Вона відчула смак дерева, дощу і мокрого волосся. — Однаково є речі, яких ти про мене не знаєш, ягідко.
— То розкажи мені про них, — мовила Скарлет. Він розповів про сестру й Легенду, але, певна річ, вона нічого не знала про решту його життя. Джуліанові пальці й досі пестили її губи. Вона повільно їх цілувала, один за одним. Лише ніжний натиск губ, проте Скарлет відчувала, який ефект це справляє на нього. Друга його рука міцно горнула її ближче. Їй потрібно було зібратись, аби не втратити голос. У напівтемряві вона підвела на нього погляд і мовила:
— Я не боюсь твоїх секретів.
— Як би мені хотілось сказати, що тобі їх не варто боятись, — Джуліан ще раз торкнувся її губи, а потім поцілував. І цілунок той був сильніший за руки, що стискали її спину й талію. Він тримав її так, ніби боявся, що вона вислизне з його обіймів, однак Скарлет линула до нього, із насолодою торкалась м’язів його спини.
Він шепотів їй щось губами, занадто тихо, щоб вона розчула, але вона й сама домислила, що саме він хотів сказати, розтуливши її губи і дозволивши відчути на смак прохолоду свого язика. Кінчики зубів покусували її нижню губу. Кожний дотик дарував досі незнані кольори — м’які, мов оксамит, і гострі, як іскри, що перетворювалися на зірки.
29
ієї ночі місяць затримався на небі трішки довше, спостерігаючи сірим оком, як Джуліан ніжно тримав за руку Скарлет. Ніжний його поцілунок без слів її запевнив, що він не мав намірів її відпускати.За інших обставин вони обоє так і лишилися б стояти зі сплетеними руками, аж до світання, коли розоране грозою небо звеселять веселки.
Та магія Каравалу обмежувалась часовими рамками: день її поглинав, а ніч сповнювала дивами. Ніч добігала кінця. Майже усі мерехтливі червоні намистини в обох піщаних годинниках Проклятого замку лежали на дні, мов пелюстки опалих троянд.
— Щось не так? — запитав Джуліан.
— Мені здається, я знаю останню підказку. Це троянди, — Скарлет пригадала вазу з трояндами, котра стояла біля коробки з сукнею. Вона необачно припустила, що їх надіслали разом. Скарлет не знала, що саме вони означали, проте квіти супроводжували гру. Отже, резонно, що вони були частиною п’ятої підказки; вони мали символізувати щось іще, окрім жалобного вшанування Рози.
— Ми мусимо повернутись до «Кришталевої змії» і поглянути на троянди, — сказала вона. — Можливо, щось було на пелюстках, або ж до вази була прикріплена підказка.
— А що як нас побачить твій батько?
— Скористаємось тунелем, — Скарлет потягнула за собою Джуліана через двір. Надворі було прохолодно, проте повітря здавалось ще холоднішим, коли вони добігли до занедбаного саду. Довкола росли скелетоподібні рослини, а страхітливий фонтан посередині стікав меланхолійною монотонною піснею.
— Я не знав про нього, — мовив Джуліан.
— Це коли ти перетворився на боягуза? — дражнила його Скарлет, але і сама відчувала коричнювато-жовті відтінки тривоги. Знала, що це не від чар саду.
Піти до крамниці капелюшків було дуже необачним вчинком з її боку. Вдруге так помилятися вона не хотіла. Однак Айко мала рацію, коли казала, що є речі, за які варто заплатити дуже дорогу ціну. Скарлет відчувала, що зараз намагається врятувати не лише Теллу, а й себе. Досі вона надто не замислювалася над цьогорічним призом — бажанням, але тепер воно не йшло їй з голови. Якщо Скарлет здобуде перемогу у грі, вона ж і справді зможе врятувати їх обох.
Скарлет відпустила руку Джуліана й доторкнулась до символу Каравалу, вигравіюваного всередині фонтана. Як і минулого разу, вода зникла. Басейн фонтана перетворився на гвинтові сходи.
— Ходімо, — махнула вона рукою. — От-от зійде сонце, — Скарлет не раз уявляла собі, як воно продирається крізь темряву, сповіщаючи про настання нової днини, яку раніше вона сподівалася зустріти вже на морі. Однак уперше, незважаючи на всі прикрі події, вона раділа, що зосталась. Вона поставила собі за мету здобути перемогу і покинути острів не лишень у компанії сестри.
Скарлет взяла руку Джуліана, ступивши на сходи.
— Чому мені здається, що ти завжди намагаєшся втекти кожного разу, коли мене бачиш? — губернатор Драґна з’явився на вході до саду, слідом ішов граф. З темного волосся скрапувала вода. Його більше не збуджувала ця пригода.
Скарлет смикнула Джуліана униз вологих сходів до вхожу в тунель, міцно стискаючи його руку, тоді як батько з графом намагалися їх наздогнати. Вона побоялася озирнутися, але чула сліди погоні. Тупотіння черевиків, двигтіння землі, стукіт серця.
— Джуліане, біжи вперед і знайди важіль закрити тунель, перш ніж, — Скарлет замовкла, бо побачила, як батько з графом добігли до сходів. На золотому світлі їхні тіні видовжилися й неначе простягали до неї свої мацаки. Запізно шукати важіль..
Однак Скарлет із Джуліаном майже дісталися низу сходів. Перед ними постали три тунелі, які розходились у різні напрямки: один — залитий золотом, другий — чорний як смола, третій — освітлений срібно-блакитним.
Відірвавши руку від його долоні, Скарлет штовхнула Джуліана до найтемнішого тунелю.
— Нам потрібно розділитись, а тобі слід сховатися.
— Ні, — він потягнувся до неї.
— Ти не розумієш, — Скарлет відступила назад. — Після того, що трапилось сьогодні, батько тебе вб’є.
— Тоді зробімо так, щоб він нас не спіймав, — Джуліанові пальці сплелись з її і разом вони побігли до лівого золотого тунелю.
Скарлет любила золотисті барви, вони вселяли надію, видавалися чарівними. На коротку осяйну мить вона навіть дозволила собі сподіватися, що цей колір їй допоможе, що вона і справді випередить батька і розпоряджатиметься власною долею.
Вона майже зробила це. Батька не видно було, але граф не відставав. Рукою в пальчатці він шарпнув її за руку, а вже за мить вона відчула, як палахкотить її голова. Батько
