Навіжена зі світу людей - Лариса Лешкевич
Він відштовхнув Олесю і, схопивши Ліку за худе плече, потягнув до сходів. Але та, скрикнувши, впилася зубами йому в руку.
Бородатий заревів і з розмаху вдарив дівчину в груди. Вона відлетіла до стіни, намагаючись схопити ротом повітря.
Олеся мовчки підскочила до кривдника. Зовні безпристрасна, але в душі на межі емоцій, вдарила його коліном у пах. Вона вміла захищатися, не вперше доводилося їй так чинити, тому влучила безпомилково куди треба.
Бородатий видав невиразний звук і, витріщивши очі, склався навпіл.
– От же сучка! – крикнув його супутник, кидаючись до дівчини, і схопив її спітнілими долонями за горло.
– Обережніше! Не придуши до смерті! – прохрипів бородатий, – Я сам із нею розберуся...
Кров хвилями била Інгі в голову. Перед очима танцювали різнокольорові вогники, їй здавалося, ніби стіни підвалу почали вібрувати.
Вона висмикнула з кишені руку, підскочила до того, хто душив Олесю, і що було сили різанула його ножем по зап'ястку. Не почула крику, бо у вухах стояв розкотистий гул. Бризнула кров.
Чоловік відпустив дівчину, на шиї якої залишилися сині сліди від його пальців, і відсахнувся, намагаючись затиснути долонею страшну рану.
– Біжимо! – крикнула Інга, підштовхуючи Олесю до сходів, – Ліко, люба, біжимо!
Тій не потрібно було повторювати двічі. Вона вже трохи оговталася після удару, хоч усе ще важко дихала.
Але не встигли дівчата зробити й кількох кроків угору, як двері відчинилися.
На порозі встали двоє охоронців. Вони проходили коридором, та їхню увагу привернули шум і метушня, які доносилися з підвалу.
– Що тут за фігня... – промовив один, не відразу зрозумівши, що до чого.
Другий брудно вилаявся.
– Ловіть ціх сучок! – крикнув бородатий, намагаючись випростатися, але біль від удару все ще різав його пах, немов гострим лезом.
Дівчата зупинилися і щільно притулилися одна до одної. Інга виставила вперед закривавлений ніж. Звісно, вона чудово усвідомлювала: їх уже ніщо не врятує, але сподівалася, відчайдушно сподівалася на диво...
Один з охоронців хижо посміхнувся і висмикнув пістолет із кобури, на поясі.
– Нехай краще стріляє, ніж така невідомість…– схлипнула Ліка і стиснула руку Олесі.
І тут підлога під ногами захиталася, затремтіла, немов якась сила штовхала її зсередини.
– Землетрус? – розгублено промовив охоронець і навіть пістолет опустив від подиву.
Стіна, до якої примикали сходи, перетворилася на вихор білого сліпучого світла. Вихор той налетів на дівчат, обхопив їх тугими кільцями і потягнув. Вони навіть скрикнути не встигли, як провалилися в темряву й понеслися кудись із жахливою швидкістю.
