Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля - Джон Рональд Руел Толкін
— Щиро кажучи, володарю, я не знаю такої рослини, — відповіла Йорет, — принаймні ця назва мені не відома. Піду й запитаю знавця трав, котрий знає всі давні назви.
— Її ще називають королівський лист, — сказав Араґорн, — можливо, тобі відома така назва, бо так ґондорці називали цю рослину в пізніші дні?
— А, це!.. — відказала Йорет. — Ну, якби ваша величність одразу сказали так, то я би вам відповіла. Ні, в нас тут немає ні листочка, я певна. Та яка в тім біда? Я ніколи не чула, щоби ця рослина мала велику цінність. Власне, я частенько казала своїм сестрам, коли ми натрапляли на неї в лісах: «Королівський лист, — казала я, — дивна назва, — хтозна, чому цей бур’ян називається так, бо якби я була королем, то в моєму саду росло би пишніше зело». Проте він має приємний запах, коли зім’яти його листочки, чи не так? Утім, «приємний» — неточне слово, ліпше сказати «благотворний».
— Атож, благотворний, — погодився Араґорн. — А зараз, добродійко, якщо ти любиш Фарамира, то біжи і знайди мені королівський лист, коли хоч одна рослина вціліла десь у Місті, і нехай твої ноги будуть такі ж швидкі, як твій язик.
— А якщо її тут немає, — сказав Ґандальф, — то я поїду до Лоссарнаху, посадивши Йорет позаду себе, і вона відведе мене до тих лісів — але не до своїх сестер! І Тіньогрив покаже їй, що таке швидкість.
Коли Йорет пішла, Араґорн наказав іншим жінкам підігріти воду. Тоді взяв Фарамирову руку, а свою поклав на чоло хворого. Воно було мокре від поту, проте Фарамир не поворухнувся і навіть не здригнувся, тільки ледве дихав.
— Він майже вичах, — сказав Араґорн, звертаючись до Ґандальфа. — Проте не від поранення. Бачиш, рана гоїться! Якби його прошила стріла котрогось із назґŷлів, як ти гадав, то він помер би ще вночі. Цю рану завдала стріла південців, я би сказав. Хто витягнув її? Чи можна на неї глянути?
— Я витягнув її, — відказав Імрагіл, — і перев’язав рану. Та стріли не зберіг, адже мав багато інших клопотів. То була, пригадую, така стріла, як у південців. Але, здається, вона впала на Фарамира з горішнього Мороку, бо інакше чим можна пояснити його лихоманку та хворобу, бо рана була не глибока і не смертельна. Як ви тлумачите цей випадок?
— Утома, печаль через батькове ставлення, рана, та понад усе — Чорний Подих, — сказав Араґорн. — Фарамир — воїн із твердою волею, бо підступав упритул до Тіні, перш ніж виїхав на битву за зовнішні мури. Темінь, либонь, наповзала на нього спроквола, ще коли він боровся, намагаючись утримати свій аванпост. Якби ж я дістався сюди раніше!
Тієї миті ввійшов знавець трав.
— Ваша величність просили роздобути королівський лист, як його називають селяни, — сказав він, — чи то пак ателас шляхетною мовою, чи, для тих, хто бодай трохи знає валінорську...
— Я знаю, — відказав Араґорн, — і мені байдуже, скажеш ти зараз асеа араніон чи королівський лист, аби він у тебе був.
— Пробачте мені, володарю, — сказав той чоловік. — Бачу, ви знаєтеся на всіляких ученнях і є не просто військовим капітаном. Але, на жаль, пане, ми не тримаємо цієї рослини в Оселях Зцілення, де доглядають лише за важкопораненими чи хворими. Бо, як нам відомо, вона не має цілющих властивостей, окрім хіба що здатності вбивати сморід у повітрі чи проганяти звичайну втому. Та, може, ви зважаєте на давні вірші, які наші добрі жінки, як-от Йорет, досі повторюють, нічого з них не розуміючи.
Як дме тьмою ніч,
як смерть зусібіч
і день геть згас, —
шукай ателас! шукай ателас!
Звільнять од муки
Королівські руки!
Та це лише безглуздий віршик, який, боюся, спотворила пам’ять старих жінок. Про його зміст, якщо він є, судіть самі. Проте літні люди досі застосовують настоянку з ателасу, коли болить голова.
— Тоді — іменем короля — я наказую тобі піти і знайти старця, котрий знає менше, проте мудріший за тебе і тримає вдома цю рослину! — крикнув Ґандальф.
І от Араґорн став навколішки біля Фарамира, не забираючи руки з його чола. Ті, хто бачив це, розуміли, що в покої відбувається страхітлива боротьба. Лице Араґорна посіріло від утоми, він раз у раз вигукував Фарамирове ім’я, дедалі тихіше для слуху присутніх, ніби Араґорн і сам віддалявся, ніби йшов далеко в якусь темну долину, кличучи того, хто там заблукав.
Нарешті до покою забіг Берґіл і приніс загорнуті у тканину шість листочків.
— Це королівський лист, пане, — сказав хлопчик, — одначе, боюся, він уже не свіжий. Його зірвали щонайменше два тижні тому. Сподіваюся, він вам при дасться, пане?
І, поглянувши на Фарамира, Берґіл заплакав.
А от Араґорн усміхнувся.
— Придасться, — сказав він. — Найгірше вже позаду. Залишися тут і втішся!
Потому, взявши два листочки, він поклав їх собі на долоні, похукав на них, розтер, і в кімнаті відразу запахло живлющою свіжістю, ніби саме повітря прокинулось і забриніло, заіскрилося радістю. Тоді Араґорн вкинув листочки до чаш із окропом, які йому піднесли, й одразу всім полегшало на серці. Бо аромат, який долинув до кожного, нагадав усім про росяні ранки та про незатьмарене сонце в якомусь краю, порівняно з якими барвиста весна цього світу здається лише перелітним спогадом. Араґорн же підвівся, мовби відновив сили, й очі його посміхались, а сам він тим часом тримав чашу перед обличчям Фарамира, який довго марив.
— От тобі й маєш! Хто би міг подумати? — сказала Йорет жінці, котра стояла поряд. — Ця трава більш помічна, ніж я думала. А запах нагадує мені про троянди в Імлот-Мелуї, де я була служницею, — кращих за них не міг би жадати жоден король.
Раптом Фарамир поворушився, розплющив очі й поглянув на Араґорна, який схилився над ним. У погляді пораненого ясніло світло знання та любові, й він тихо озвався.
— Володарю, ти кликав мене. І я прийшов. Що накаже мені король?
— Не забрідай уже в морок, а прокидайся! — сказав Араґорн. — Ти стомлений. Перепочинь