Дві Вежі - Джон Рональд Руел Толкін
— Я поговорив з Древесом та про все домовився, — почав він без передмов. — Крім того, ми добряче відпочили. Час знову вирушати. А ви як? Підживились?
— Досхочу, — відповів Меррі. — Почали з люлечки та люлечкою й завершили, дякувати Саруманові!
— Ось як? — посміхнувся Гандальф. — А мені поки нема за що йому дякувати. Правда, треба ще зробити [159] прощальний візит. Справа ризикована і, скоріш за все, даремна, але треба спробувати. Чи бажаєте піти зі мною? Тільки прошу пам'ятати; там буде не до жартів.
— Я піду, — сказав Гімлі. — Хоч переконаюся, схожий він на тебе чи ні.
— Та чи матимеш змогу, пане мій гноме? Саруман може, якщо занадобиться, відвести тобі очі так, що й не відрізниш, де я, де він. Чи зумієш не піддатися на обман? Втім, він може й взагалі не показатись перед таким численним товариством, навіть якщо енти сховаються, як я їх прохав.
— А в чому; власне, полягає небезпека? — спитав Пін. — Стріляти він у нас буде, чи вогнем палити, чи чаклувати?
— Останнє найімовірніше, якщо не будете напоготові. Взагалі не можна передбачити, які сили він ще зберіг і чим намагатиметься нас узяти. Загнаний звір завжди небезпечний. А Саруман володіє такою зброєю, що вам і не снилась. Стережіться його голосу!
Ортханк стояв непорушно, стіни виблискували від паморозі, немов тільки-но відшліфовані. Шалена атака ентів залишила на них лише неглибокі подряпини та вибоїни.
Єдиний вхід, високий портал між двома кутовими баштами, знаходився на східному боці. Двадцять сім сходин, вирізаних з цільної брили чорного граніту, вели до порога. Над дверима було закрите віконницями вікно та балкон з чавунними ґратами. Безліч інших вікон приховували вузькі бійниці аж до самого верху башт.
Під'їхавши до ґанку Ортханка, Гандальф і Теоден зійшли з коней.
— Я піднімуся, а ви зачекайте тут, — сказав Гандальф.
— Я вже старий і нічого більше не боюсь, — відповів ярл. — Мені хочеться побачити винуватця стількох злочинів. На той випадок, якщо сили мене зрадять, хай Еомер піде зі мною.
— Воля твоя. Тоді і я візьму з собою Арагорна. А решта мусить зачекати. Звідси можна буде все чути й бачити — якщо, звісна річ, буде на що дивитись.
— Ні, ні, - запротестував Гімлі. — Ми з Леголасом теж маємо бути присутніми, адже якоюсь мірою ми тут єдині представники своїх племен!
— Гаразд, — згодився Гандальф. — Тільки будьте напоготові! [160]
Шестеро обранців піднялися сходами. Роханці, що за лишились унизу, раз у раз підводилися у стременах та похитували головами, побоюючись, аби не скоїлося щось зле з їхнім правителем. Меррі та Пін присіли в куточку на ґанку, знов відчуваючи себе забутими й нікому не потрібними.
— Звідси до воріт яких-небудь півмилі, - шепнув Пін. — А може, повернемося туди? І нащо взагалі було сюди плентатись! Не нашого це розуму діло…
Гандальф підійшов до дверей Ортханка і тричі вдарив патерицею. Двері глухо загули.
— Сарумане! — голосно та владно вигукнув Гандальф. — Вийди до нас, Сарумане!
Довго не було відповіді. Нарешті відкрились віконниці у вікні над дверима, але ніхто не з'явився.
— Хто там? — спитав голос зсередини. — Чого вам треба?
Теоден здригнувся.
— Він тут! Нехай буде проклятий той день, коли я почув його вперше!
— Гриме Гадючий Язик, якщо ти тепер став за дворецького у Сарумана, скажи йому, що ми ждемо, — сказав Гандальф. — Не витрачай марно часу.
Віконниці зачинились. За кілька хвилин почувся інший голос, низький та приємний; що б він не казав, самі звуки зачаровували кожного, хто прислухався. Повторити сказане було неможливо, а якщо хто й запам'ятовував слова, при переказі вони вже не мали чародійської сили. Але не можна було також забути захоплення й враження від глибокої мудрості Сарумана. Хотілось у всьому згоджуватись з ним, щоб хоч трохи причаститися до цієї мудрості; все, що говорили інші, здавалось низьким та брутальним, а якщо хтось заперечував Сарумановим промовам, зачаровані обурювались. Ніхто не міг залишитись байдужим, чуючи цей голос; тільки одні відчували його вплив, лише доки Саруман звертався до них, — щойно він відволікався, як дурман розвіювався; а другі скорялись настільки, що навіть на відстані солодкі пошепти та настійливі накази все ще звучали в їхній пам'яті. Тільки напруживши до краю сили волі та розуму, можна було протистояти чародію.
— Чого вам треба? — благодушно спитав хазяїн Ортханка. — Чому ви порушуєте мій спокій? Не маю ані хвилини відпочинку, ні вдень, ні вночі! [161]
Він говорив тоном людини, яку незаслужено образили, — немов добрий дідусь вичитує коханих онуків, що розбудили його після обіду!
Ніхто не помітив, як та звідки вийшов Саруман. Він зупинився біля ґрат балкона, загорнутий у широкий переливчастий плащ. Лице Сарумана — вузьке, гостре, з темними, глибоко посадженими очима, високим чолом, темною з сивиною бородою — мало вираз ввічливої нудьги.
- І схожий, і не схожий, — пробурмотів Гімлі.
— Принаймні двох з вас я знаю на ім'я, — сказав Саруман з тою ж лагідністю. — Гандальфа я знаю вельми близько і розумію: не за допомогою чи порадою з'явився він. Але тебе, Теодене, володарю Рохану, вважають шляхетним! О достойний сине тричі славетного Тенгіла, чому ти приїхав так пізно? Я гаряче жадав зустрітися з тобою, мов з другом, застерегти від підступних порадників… Невже все загублено? Незважаючи на завдані образи — на жаль, твої люди також до цього причетні, - я готовий врятувати тебе, зберегти від загибелі, що стане неминучою, якщо ти не звернеш з того шляху, який зараз обрав. Повір, тільки я можу тобі допомогти!
Теоден зібрався був відповісти, але передумав. Він глянув у непроникливі очі Сарумана, потім, розгублений, озирнувся на Гандальфа, шукаючи підтримки. Але Ган-дальф мовчав незворушно, терпляче очікуючи чогось. Люди з почту Теодена захвилювались; слова Сарумана сподобались їм. Гандальф ніколи не звертався до ярла так красиво, так велично, він поводився з ним зневажливо… Тінь лягла на їхні прості душі, страх перед загибеллю рідного краю, перед Гандальфом, який штовхає у безодню… Тільки Саруман несе світло та надію! Люди затерпли у тяжкому мовчанні. І тут заговорив Гімлі, син Глоїна, поклавши руку на бойову сокиру:
— Чаклун перекручує слова навиворіт! Невже ви не втямили? «Допомогти» саруманівською мовою — це згубити, а «врятувати» значить розтерзати. Але ми не жебракувати сюди прийшли!
— Тихше, тихше, — голос Сарумана на мить втратив всю солодкість. — Я поки не звертаюсь до тебе, Гімлі, сине Глоїна. Батьківщина твоя далеко, наші справи тобі зовсім чужі, хоч ти мимоволі і встряй до них. Я не стану осуджувати твої вчинки, втім вельми мужні. Але прошу [162] не втручатися, поки я
