Шлях меча - Генрі Лайон Олді

…Забрали його. Приторочили до сідла й забрали. І дуже скоро з’ясував Но-дачі, що довкола Шулма, і Придатки, які живуть тут, називають себе шулмусами; а ще довідався, що немає в Шулмі Звитяжців.

Зброя є. Річ нерозумна, для вбивства створена.

А вбивали в Шулмі часто. Рід на рід, плем’я на плем’я, то набіг, то звада. То ж роботи в заліза було багацько.

Світилося щось у місцевих клинках, немов ґніт мокрий свічковий горів – спалахне, згасне, знову спалахне, засичить, затріщить і плюється в усі боки. Чадить, а не світить.

Річ – не річ, тварюка – не тварюка. Але й не Звитяжець.

Дикі Леза. Зовсім дикі.

Без легенд і казок. Без краси вимислу.

Як є. По-справжньому.

…Не всіх сторонніх Придатків у Шулмі різали. А тих, що із-за Кулхана з’явилися, – тих узагалі берегли й, на відміну від інших рабів, навіть на важкі роботи не ставили.

І годували не впроголодь. Це Придаткові Но-дачі просто не пощастило чомусь. Не сподобався він шулмусам на заставі, абощо?

Чого вже тепер гадати…

А ось Звитяжців у прибульців відбирали. Зброю тобто, з погляду шулмусів. І зберігали полонених Звитяжців у почесному наметі.

У кожного племені, що поважає себе, – а племен, які себе не поважають, не було в безкрайній Шулмі – був такий намет.

Добряче житло! На окремому візку возили, трьох білих коней запрягали й трьох гнідих – це коли на нове місце відкочовували. А коли на стоянках розбивали, блищав та іскрився намет золотими смугами переплетених кольорів і візерунків, мистецьки вишитих на зеленому оксамиті; низ намету натягався на масивні кілки з червоного металу, вкриті найтоншою карбівкою роботи золотих справ майстрів невідомих.

Начебто й небагата ремеслами кочова Шулма, а бач!..

У наметі тому й познайомився Но-дачі з братами Саями, похмурими й неговіркими, і з іншими Звитяжцями, що казна-якими шляхами потрапили в Шулму. Лише не одразу зрозумів Но, чому одні Звитяжці в наметі на білій, як сніг, повстині лежать, а решта – на яскраво-червоній.

Як по крові пливуть.

…Довго розуміти не довелося. Спочатку сусідів запитував – ті, що з білої повстини, й самі нічого не знали або вдавали, що не знали, а ті, що з яскраво-червоної – відмовчувалися.

Незабаром усе з’ясувалося саме собою.

На великі місцеві свята, шість-сім разів на рік (як турніри в Кабірі!), влаштовувало плем’я спільний той. Перегони, танці, пісні, козодрання, казани сорокавідерні м’ясною парою киплять, маленькі Придатки-шулмусики з голови до ніг баранячим жиром і кислим каймаком перемащені. А в останній день тою звали якого-небудь раба Придатка – неодмінно того, хто із-за Кулхана прийшов – і змушували вибирати зброю, яка подобається.

Із білої повстини.

А тоді виставляли їх обох – Придатка зі Звитяжцем – супроти бійця-шулмуса. І в долоні плескали – починайте, мовляв!

Ось так плеснули одного разу і для Но-дачі. І для рослого темношкірого Придатка – дурбанця, певно! – який сміливо взяв Но з білої повстини.

(«Іще б пак! – подумав я. – Вони там, у Дурбані, й так на дворучниках помішані, інші роди ображаються… та гаразд, не про те зараз мова…») Знуджений за Бесідою, Но-дачі почав її радісно й красиво – добре, що Придаток виявився кмітливий. Три стрімкі дуги прокреслив у повітрі важкий клинок, і злетіла верхівка шулмуського малахая з лисого хутра, затріпотів на полиновому вітрі розпоротий рукав чекменя, розсипалися кістяні прикраси з перерізаного шнурка на жилавій шиї…

А крива шабля-клич не сказала у відповідь ані слова. Ступнув шулмус, і вузький клинок просто й грубо поринув у живіт нового Придатка Но-дачі. Темна шкіра посіріла, наче попелом затягнулася, гулко забили барабани – і знову залишився Но-дачі сам.

У наметі. На білій повстині.

А за наметом плескали в долоні й щасливо пищали задоволені шулмуси. Аякже – така перемога!

Навіть оголена зброя, якою махали мешканці Шулми, щось азартно бурмотіла, захлинаючись п’яними веселощами – однак невиразна була мова шулмуських клинків, задихано присвистували списи, затиналися на змаху метальні ножі…

То й що? Зате могли те, чого не могли Звитяжці Верхнього Вея, Кабірського емірату, Омели Кименської, давнього Мейланя, Лоулеза, Дурбана, Хаффи, Хакаса…

Шулма – могла!

Бачив Но-дачі – за вмінням вести Бесіду один Звитяжець дюжини тутешніх шабель вартий. Але хоч і вартий, та ось у чому лихо: через себе не переступиш, а вмінням убивства не перекрити!

Хіба…

Відлежався Но на повстині, відмовчався, і місяців за два, на черговому тої, з іншого кінця підійти вирішив.

П’ять разів вибивав він бойову сокиру з рук одноокого шулмуса-поєдинника, п’ять разів кричав сокирі: «Отямся, сестро!..»

Не докричався. Глухо ухала сокира, як птах нічний – і все. А затягування бою вважалося в шулмусів недостойними справжнього мужчини вивертами Гентера, лукавого божка злодіїв і конокрадів. Нарікали глядачі, мигнув у повітрі волосяний аркан і, хриплячи, упав Придаток, випустивши з рук Но-дачі…

…Отямився Но на повстині.

Білій.

Довго думав великий меч, довго себе пересилити намагався, довго збирав у собі вбогі крихти рішучості – і нагромадив. Після третього