Шлях меча - Генрі Лайон Олді
– У руку аль-Мутанаббі. Що скажеш, Друдле?
Фальґрим Білявий і Діомед зацікавлено дивилися на Чена-Мене, Чин нервово накручувала на палець пасмо свого довгого волосся – усі відчували, що за сказаним криється багато несказанного; і друзі мої чекали продовження.
Кос ан-Танья незворушно грався кістяною виделочкою для фруктів. Зате Коблан мало не попирхнувся залишками чаю і захекався, даремно намагаючись щось сказати.
– Він усе знає, Друдле, – вичавив нарешті з себе коваль. – Я ж казав тобі, що ми випускаємо джина з пляшки…
Тепер настала Моя-Ченова черга дивуватися. Виявляється, на думку Коблана, Чен-Я вже все знаю, причому не просто щось знаю чи здогадуюся, а знаю саме все. Що ж це виходить – єдиним випадом з дурнів у мудреці?!
Тоді ми з Друдлом – мудреці однієї масті…
– Ти прочитав напис, Чене? – дуже серйозно запитав Друдл, і блазнева серйозність злякала Чена-Мене більше, ніж метушливість Залізнолапого.
– Чи тобі розповів емір Дауд?
Чен-Я не витримав його допитливого погляду й опустив очі. На стіл. А поруч зі стільницею був набалдашник руків’я Мене-Чена. А на ньому опочивала наша права рука. А на руці, поверх кольчужної рукавички, були приклепані невеликі овальні пластини.
А на одній із них…
Чен-Я напружив зір, намагаючись розібрати в’язь знаків, вибитих на пластині. Уперті значки не одразу захотіли складатися в слова; зате коли все ж склалися…
Абу-т-Таїб Абу-Салім аль-Мутанаббі.
От що було написано на рукавиці… на руці… на нашій руці.
– Я прочитав напис, Друдле, – хрипко пробурмотів Чен-Я. – Так, я прочитав його… І, після паузи, закінчив: – Щойно.
Блазень скоса глянув на ан-Танью, і тямущий Кос миттю наповнив кубки, проголосив кучерявий і не зовсім пристойний тост за єдину троянду в оточенні будяків; усі дружно випили, маленька Чин спробувала обмежитися ввічливим ковточком, і це спричинило бурхливі протести, а Фальґрим навіть подавився недожованою долмою, і Діомед узявся плескати Білявого по спині, але відбив собі всю руку, і…
І ніхто не помітив, що Коблан обійшов стіл і став за Моєю-Ченовою спиною.
– Та збруя зі скрині, – тихо, але цілком чутно прогудів Коблан, – вона… Їх робив мій предок. Теж Кобланом звали… А робив він її для аль-Мутанаббі. Коли той ще не був еміром.
– А ким він був? – запитав я, не обертаючись.
– Поетом він був, Абу-т-Таїб аль-Мутанаббі, найкращим співаком-чангіром від Бехзда до західних відрогів Білих гір Сафед-Кух, – замість Коблана відповів Друдл, умудряючись одночасно шпурляти кісточками від черешень у Діомеда, що реготався. – Пам’ятаєш, Залізнолапий, як в аулі Хорбаші…
Певно, Чен-Я зараз не здивувався б, якби Коблан кивнув і підтвердив, що вони з Друдлом особисто знали легендарного аль-Мутанаббі, часи якого навіть для Звитяжців мого покоління – а наш вік непорівнянний із життям Придатків – видавалися майже нереальним минулим.
Ні, не це хотів сказати блазень Друдл. Зовсім не це.
– Звичайно, пам’ятаю! – щасливо гаркнув коваль. – Ти ще сперечався зі мною, що «Касиду про взяття Кабіра» ніхто вже всю не пам’ятає! А я тебе, ваше блазенне мудрійшество, за вухо й на перевал Фурраш, в аул! Як же мені не пам’ятати, якщо ти перед майстром-устадом тамтешніх чангірів на коліна бухнувся, а він так перелякався, що й касиду тобі разів п’ять проспівав, і слова записав, і вина в дорогу дав – щоб тільки я тебе назад повів!
– Чого ти брешеш! – перебив його Друдл, зашорівшись і кидаючи об підлогу злощасну тюбетейку. – Це я тебе звідти ледве забрав, коли ти їм єдиний на весь аул молот ущент розгаратав! І якби хоч п’яний був – аж ні, спершу молот розбив, а тоді вже…
– Та хто ж їм винен, – щиро обурився коваль, – що вони п’ятирічну чачу в підвали ховають і потрійною кладкою замуровують! Не кулаком же мені такі стіни ламати? А молотом якраз, хоча й нікудишній він у них був… таки довелося наприкінці кулаком. Та я їм за місяць новий молот привіз, навіть два!.. І стінки всі полагодив…
Коваль набрав у могутні груди повітря, бажаючи ще щось додати, виникла непередбачена пауза, і в тиші чітко пролунав тихий голосок Ак-Нінчі.
– Проспівайте касиду. Друдле, будь ласка…
Друдл навіщось закліпав, підняв із підлоги свою тюбетейку, надів на голову – і раптом заспівав дивно високим голосом, час від часу вдаряючи себе пальцями по горлу, як співаки-чангіри, коли хочуть домогтися тремтячого звуку, подібного до плачу.
Не воздам Творцю хулою за минулії діла, Пише кров’ю і золою мій тростиновий калам, Знав і доброго, і злого – та згадав пропаще місто, Де мій кінь в проламі муру спотикався об тіла…Здивовано слухав блазнів спів Фальґрим, приклацували пальцями в ритмі пісні Діомед і ан-Танья, очі яких горіли затаєним вогнем, зосереджено мовчала Чин – а Я-Чен повторював про себе кожен рядок… і знову палав Кабір, гриз вудила гнідий жеребець, схрещувалися мої родичі, що вміли вбивати, легенди ставали явою, минуле – сьогоденням і, можливо, майбутнім…
«Але ж він зараз зовсім не такий, як зазвичай, – думав Чен-Я, – ні, не такий… ніякого блазенства, гримас, кривлянь… Серйозний і